Ловці думок - Любов Відута

розгорталася над їхніми головами, аж раптом Ештон, Тихін, Тарт і Силен метнулися в протилежний від пастки бік. Юний маг розгубився. Намагаючись скинути тенета, він активно розмахував руками, привертаючи до себе увагу й ще більше заплутуючись. Ловці кинулися до нього, аби розірвати захисне коло, ураз створене магами. Зал, у якому чаклунство було заборонене, руйнувався у відповідь на чари. Найстарший маг підняв руку, щоби допомогти юному невдасі. Коло деформувалося, і захист, вибудуваний магами, утворив у стіні щілину. Силен тим часом ковзнув по траві під другу завісу й кинувся одному з магів під ноги. За ним прошмигнули Дервіш і Квінт. Маги запанікували й відступили, збільшуючи магічне коло, проте його захист не витримав натиску ловців. Друга завіса впала, і на понівеченій траві постали розлючені ловці, а навпроти них — купка потомлених магів, які навіть не уявляли, що буде далі.

Хтозна, чим би все закінчилося, якби не впала ще одна завіса, і в третьому, найбільшому колі залу перед отетерілими ловцями не постали ще одні маги. Ці теж були в мантіях. Новоз’явлених було менше, ніж ловців, проте значно більше, ніж попередніх магів.

На мить усі заклякли — ловці не знали, чого очікувати від новоприбулих, а маги, які протистояли ловцям, чомусь не виявляли бурхливої радості від підмоги, а стояли похнюплені. Ештон, який так і не встиг почепити еполет на плече й досі тримав його в руці, бовкнув:

— Ще тільки Правителя бракує.

У цілковитій, аж дзвінкій хвилинній тиші його слова пролунали занадто голосно. У дальній частині залу ворухнулася завіса, і всі здригнулися, вочевидь, очікуючи появи Правителя.

Але натомість з’явилася група прибиральників із мітлами, граблями, драбинами й різним реманентом. Карлики зупинилися, із жахом і обуренням оглядаючи потрощений зал. Карлиця, що зиркнула догори й відразу подивилася собі під ноги, не зорієнтувалася, що в залі хтось є, окрім тих, хто зайшов із нею, і обурено верескнула:

— Бодай на колючках їм сидіти, усім тим ловцям з магами і разом зі всіма, хто верховодить, а не на траві з Ішти. Понищили, нелюди! А хто ж полізе аж попід купол чіпляти завісу?

Вона скрушно зітхала, дивлячись на знищену траву, ішла, човгаючи ногами й соваючи по траві великою щіткою, що її розгладжувала, і приговорювала, як має покрутити рученьки-ніженьки тих, хто осквернив святиню, і з яким задоволенням вона вручила б їм мітлу, і хай би спробували власноруч відновити знищене і сплюндроване. Інші карлики, коли побачили, хто в залі, не посміли ступити й кроку. А прибиральниця висловила весь свій праведний гнів у цілковитій тиші й зупинилася лише тоді, коли наштовхнулася мітлою на мантію одного з магів. Той люто витріщався на щітку, якою вона за інерцією ще вовтузила по його мантії, але за долю секунди карлиця оговталась і писклявим застудженим голосом запитала:

— Будемо прибирати чи витрішки ловити?

Ештон ще не чув від карликів такого нахабного звернення, тому не втримався — розреготався. За ним засміялись і маги, і ловці, захихотіли й карлики, невпевнено переминаючись із ноги на ногу, готові в будь-який момент чкурнути подалі звідси. Зрештою, коли всі вгамувалися, карликів випроводили. Маги, які вчинили бійку, хотіли тихцем залишити зал, та ловці не дозволили. Вони оточили їх і вимагали пояснень щодо такого нечуваного й зухвалого вторгнення.

— У вас нема привілеїв про щось нас питати, — пихато мовив один із новоприбулих магів і хотів піти геть.

— Уже є, — Ештон, нарешті почепивши еполет, примусив магів повернутися.

Еполети верхніх зблиснули ще в декількох ловців. Маги неохоче повернулися назад. Тепер вони зрозуміли, що будуть змушені пояснити, хто їх сюди покликав, як вони пробралися в зал і навіщо прийшли. Ловці всі як один розуміли, що готувалося щось недобре, але що? Маги, які колись мали необмежений вплив, потроху втрачали його через дедалі новіші вміння ловців і квадросів. Їм не подобалося, що люди підтримували ловців. Дехто з ловців теж володів магічними знаннями, а дехто з магів виявлявся звичайним самозванцем, який прагне влади й кращого життя. Але існували й такі, яким було під силу приборкувати могутні стихії. Колись ловці й маги були заодно, і тоді їхні світи вважалися непереможними. А тепер… Комусь вигідно їх розсварити, запалити вогонь ненависті й настрополити один проти одного. Хтось добре знає, що й ловці, і маги запальні, нетерплячі та дуже амбітні, і хоче цим скористатися.

— Тремпе, продовжуй! Мені здається, перервали саме твоє слово, — уїдливо промовив Дік, бо помітив, що той узагалі намагається вислизнути із залу. Дервіш перекрив йому дорогу, показуючи, куди пройти.

Тремп, зітхаючи, підійшов у коло до промовців:

— Вимагаємо пояснень, — промимрив він до магів тремтячим голосом.

— Хто ви? Назвіться. З якою метою і як сюди потрапили? Хто дав наказ убивати ловців? — Ештон був дуже категоричний.

Дік теж почепив еполет (у верхніх еполети були жовтого кольору) і прискіпливо розглядав обличчя магів:

— Викликаймо Верховну охорону, — сказав майже пошепки.

— Не потрібно! — До них кинувся юний маг, нападник-невдаха. — Я розкажу все, що знаю.

Він вийшов у коло, прокашлявся і, ковтнувши слину, розповів про те, що підслухав у школі магів: учитель Тремп розповідав учителеві Пліту про чергові збори невдах без титулів і звань, які вважають себе хтозна-ким. Він скаржився, що знову буде змушений тягтися казна-куди лише для того, щоб укотре почути жалюгідні скиглення про утиск ловців.

— Укажи на людину, яку знаєш як учителя Пліта, — наказав Квінт.

— Ось він, — юний маг тицьнув пальцем в одного з присутніх магів, — ось учитель Пліт, а це — учитель Ділект, ось учитель Тремп.

— Хотіли втекти, задкували до виходу, — реготнув Дік, виводячи на середину залу Тремпа й Ділекта, що на них указав хлопець. Ештон обійшов їх по колу, пильно вдивляючись в обличчя й вивчаючи кожну деталь одягу. Суперечки, які точилися серед присутніх, потроху стихали.

Маги не відривали поглядів від синього Ештонового еполета, у них трусилися руки.

— Обшукати їх, — наказав Ештон.

Силен кивнув, і троє ловців кинулися до Тремпа, Ділекта й Пліта.

— Це нікому не зійде з рук, — почав був шипіти Тремп, але замовк, відчувши люті погляди ловців.

— Не потрібно обшуків, — Дік пильно подивився у вічі Тремпа й раптом присів на ліву ногу, наче праву звело судомою. Насправді, вочевидь, він намислив танцювати. Що ж, Дік перебував у ловецькій залі й мав право робити те, що вважає потрібним, навіть таку диковинку, як танець. Праву ногу він зігнув у коліні, ліву руку притис до спини, а правицю простяг до Тремпових грудей.

— Шамабальський танець викриття, ух ти! —