Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
Він опустив закутий у броню кулак, у якому стискав повіддя Баского. Адолін скакав неподалік. Вони підлатали і його обладунок, хоча тепер у ньому бракувало рукавиці. Далінар спочатку відмовлявся її взяти, але капітулював перед синовою логікою. Якщо комусь із них випадало обходитися без неї, то нехай уже краще молодшому. У Сколкозбруї їхня різниця у віці зводилася нанівець, але без них Адолін був юнаком на другому десятку, а Далінар — підстаркуватим дядьком за п’ятдесят.
Князь і досі не знав, що й думати про видіння, які настільки очевидно помилялися, — у них йому радили довіряти Садеасу. Але спочатку треба перебалакати з ним самим — розв’язуючи проблему крок за кроком.
— Елтале, — гукнув Далінар.
Елтал, найвищий за чином офіцер із-поміж тих, хто вцілів у бійні, був моторним чоловічком зі шляхетними рисами обличчя, тонкими вусиками та рукою, взятою на перев’яз. Він став одним із тих, хто утримував коридор пліч-о-пліч із князем під час заключного етапу битви.
— За наказом Вашої Ясновельможності прибув! — відрапортував той, підбігши до нього, оскільки на всіх коней, крім двох ришадіумів, нав’ючили поранених.
— Супроводжуйте постраждалих до табору, — звелів Далінар. — А там передасте Телебу мій наказ привести його в повну бойову готовність. Мобілізуйте роти, що залишилися.
— Слухаю, Ваша Ясновельможносте! — відсалютував офіцер. — А до бою з ким накажете готуватися?
— Із будь-ким. Але сподіватимемось, що ні з ким.
— Розумію, Ваша Ясновельможносте, — відказав Елтал і кинувся виконувати отримані розпорядження.
Далінар розвернув Баского, щоб під’їхати до команди обслуги, яка й досі йшла за своїм похмурим лідером — чоловіком на ймення Каладін. Вони полишили переносний настил, щойно колона дісталася стаціонарних: зрештою, Садеас міг послати по нього.
Забачивши його наближення, мостонавідники зупинилися, такі ж зморені зовні, як він — ізсередини, а тоді вишикувались у стрій, що натякав на приховану загрозу. Вони повчіплювалися в списи, наче були певні, що той спробує їх відібрати. Ці хлопці врятували князю життя, але вочевидь йому не довіряли.
— Я відправляю поранених до табору, — сказав Далінар. — Вам варто приєднатися до них.
— Ви хочете зустрітись із Садеасом? — запитав Каладін.
— Я мушу це зробити, — «Мені необхідно дізнатися, чому він так учинив». — І під час нашої розмови викуплю вас.
— Тоді я залишуся з вами, — сказав той.
— І я теж, — озвався чоловік із яструбиним обличчям, котрий стояв збоку. А незабаром і решта команди зажадала лишитися.
Каладін обернувся до них:
— Мені слід відіслати вас.
— Що? — наїжачився немолодий мостонавідник із короткою сивою бородою. — Ти можеш ризикувати життям, а нам — зась? У таборі Садеаса перебувають наші люди. Нам треба їх витягти звідти. Або принаймні бути разом із ними. Довести справу до кінця.
Решта закивали. А Далінара вкотре вразила їхня дисциплінованість. Він усе більше й більше переконувався, що Садеас був до неї непричетний. Це все той молодик у них на чолі. Хоча він і мав карі очі, але тримався як ясновельможний.
Що ж, не хочуть — нехай залишаються. Князь поскакав уперед, і незабаром близько тисячі солдатів Холіна вийшли з колони й попрямували на південь, у бік його табору, а решта продовжили шлях у напрямку до Садеасового. Щойно вони туди трохи наблизилися, як Далінар помітив групку тих, хто зібрався біля останнього провалля. Попереду особливо виділялися дві постаті. То були Ренарін та Навані.
— А що вони роблять у таборі Садеаса? — спитав Адолін, змучено всміхаючись, і його чистокровний порівнявся з Баским.
— Не знаю, — відказав батько. — Але благослови їх, Прародителю бур, за те, що прийшли.
Забачивши їхні радісні обличчя, князь нарешті відчув, як те, що він і досі живий, почало — врешті-решт — усвідомлюватись як даність.
Баский перетнув останній міст. Там на них чекав Ренарін, і батьківське серце звеселилося.
Юнак уперше в житті проявляв непідробну радість. Далінар зіскочив із сідла й обійнявся з ним.
— Тату, — закричав Ренарін, — ти живий!
Адолін засміявся та звісився з сідла, дзенькнувши обладунком. Брат звільнився з батькових обіймів і вхопив його за плече, легенько поплескуючи по латах іншою рукою й широко всміхаючись. Далінар і собі розтягнув уста в усмішці, а тоді обернувся від синів до Навані. Та стояла, зчепивши руки перед собою й звівши брову. На її обличчі — не знати чому — виднілися кілька розтертих краплинок червоної фарби.
— Ти навіть не хвилювалася, правда ж? — спитав він.
— Хвилювалася? — перепитала жінка. Їхні погляди зустрілися, і князь уперше помітив, які червоні в неї очі. — Та я жахнулася.
І тоді Далінар мимоволі схопив її в обійми. Він мав бути обережний — у Сколкозбруї не жартують, — проте латні рукавиці не завадили йому відчути шовк її сукні, а відсутність на голові шолома дозволила унюхати солодкий квітковий аромат її духмяного шампуню. Він стискав Навані так міцно, як лише наважувався, схиливши голову й зарившись носом у її волосся.
— Хм, — розчулено зауважила вона. — Здається, дехто сумував за мною. На нас дивляться. Поповзуть чутки.
— Мені плювати.
— Хм-м… Схоже, декому мене аж надто не вистачало.
— Там, на полі бою, я гадав, що загину, — хрипко промовив князь. — Та усвідомив, що не хвилююсь через це.
Та спантеличено відхилила голову.
— Навані, я провів забагато часу, хвилюючись, що скажуть люди. А коли подумав, ніби настала моя смертна година, збагнув — усі ці хвилювання були марні. Але зрештою лишився задоволений тим, як я прожив життя, — він опустив на неї очі, а тоді силою думки від’єднав праву рукавицю, яка, брязнувши, впала додолу. Чоловік простягнув свою загрубілу руку й узяв її за підборіддя. — Я мав лише дві причини шкодувати. Одна — це ти, а друга — Ренарін.
— То ти хочеш сказати, що можеш померти — і тобі хоч би що?
— Ні, — заперечив князь. — Я лише кажу, що заглянув вічності в очі й побачив там спокій. І це змінить моє життя.
— Зникне твоє відчуття провини?
Той помовчав.
— Сумніваюся, що зможу до решти його прогнати — такий уже я вродився. У смерті я побачив штиль, але життя… це справжня буря. Та все ж тепер я дивлюся на речі інакше.
