Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
— Охорона! — верещав самодержець. — Охорона, охорона, охорона!
— Вони не з’являться, Елгокаре, — тихо промовив Далінар. — На чатах стоять мої люди, котрі отримали наказ не заходити, як і не пропускати нікого стороннього, що б за звуки не долинали зсередини. Навіть якщо ти благатимеш про допомогу.
Король замовк.
— Варту несуть мої люди, Елгокаре, — повторив Холін. — Я готував їх. І я поставив туди. Вони завжди були мені віддані.
— За що, дядьку? Чому ти це робиш? Благаю, поясни.
Він ледь не плакав.
Далінар нахилився так близько, що аж унюхав подих племінника.
— Та попруга на твоєму сідлі, що луснула під час полювання, — тихенько мовив князь. — Ти ж сам її підкраяв, я вгадав?
Очі Елгокара розширилися ще більше.
— Сідла підмінили ще до того, як ти прибув до мене в табір, — продовжив Далінар. — Ти це й зробив — не хотів зіпсувати улюблене сідло під час падіння з коня. Сам усе спланував, і сам же подбав, щоб усе так і сталося. Тому й був непохитно переконаний, що ремінь підрізали.
Король, зіщулившись, кинув.
— Хтось намагався мене вбити, але ти в це нізащо не вірив! І я… Я тебе й запідозрив! От і вирішив… Я…
— …попсував ту попругу, — докінчив замість нього дядько, — щоб отримати речовий і, здавалося б, незаперечний доказ замаху на твоє життя. Дещо таке, що спонукало б мене чи Садеаса почати розслідування.
Племінник повагався, а тоді знову кивнув.
Далінар заплющив очі й повільно видихнув.
— Невже ти не розумієш, що встругнув, Елгокаре? Ти спрямував на мене підозри кожного з таборів. Дав Садеасу чудову можливість мене знищити.
Розплющивши очі, князь глянув на короля.
— Я повинен був дізнатися, — прошепотів той. — Я нікому не міг довіряти…
І застогнав під вагою Далінара.
— А як щодо тріснутих самоцвітів у Збруї? Це також твоя робота?
— Ні.
— Тоді, можливо, ти щось і виявив, — сказав, фиркнувши, князь. — Гадаю, тебе не можна вже так безбожно винуватити.
— То ти дозволиш мені підвестися?
— Ні, — і Далінар нахилився ще ближче, кладучи на груди короля руку. Той перестав борсатися й звів на дядька нажахані очі. — Варто мені натиснути, — мовив князь, — і ти покійник. Ребра хруснуть, мов гілочки, а серце чвакне, наче виноградина. Ніхто мене не звинуватить. Усі шепочуться, що Чорношип уже давним-давно мав би сам сісти на трон. Твоя варта віддана мені. За тебе ніхто не помститься. Бо всім буде байдуже.
Елгокар хекнув, видихаючи, щойно Холін лише трішечки натиснув долонею.
— Розумієш, до чого я веду? — тихесенько запитав князь.
— Ні!
Далінар зітхнув, а тоді відпустив юнака та звівся на ноги. Той хапонув повітря.
— Твої побоювання можуть не мати під собою ґрунту, — сказав дядько, — а можуть виявитися й добре обґрунтованими. Так чи інак, а ти повинен дещо збагнути. Я тобі не ворог.
Племінник нахмурився.
— То ти не збираєшся мене вбивати?
— Грім і блискавка, ні! Я ж люблю тебе як сина, хлопчику мій.
Елгокар потер груди.
— У тебе… якийсь аж надто дивний батьківський інстинкт.
— Я багато років не відходив від тебе. Дарував свою вірність, відданість і пораду. Я присягнув тобі — зарікся, дав обітницю, що довіку не зажадаю Ґавіларового трону. Зробив усе заради того, щоб у моєму серці не зародилося чорного задуму. Та попри все це, ти не довіряєш мені. Викидаєш колінця, як-от із тією попругою, спрямовуєш підозру на мене та, сам того не відаючи, тільки посилюєш позиції своїх ворогів.
Князь ступив крок до короля, і той зіщулився.
— Ну от, тепер ти переконався, — жорстким тоном повів далі Холін, — що якби я хотів убити тебе, то міг би це вже зробити з дюжину разів. Та що там — сотню. Схоже, ти не схильний сприймати вірність і відданість як докази чесності. Що ж, хто сам поводиться, немов дитина, — таке до нього й ставлення. Зате тепер ти точно й достеменно знаєш, що я не хочу твоєї смерті. Бо якби хотів, то розчавив би тобі груди й покінчив із цим!
Їхні погляди схрестилися.
— А зараз, — процідив Далінар, — тобі все ясно?
Елгокар повільно кивнув.
— От і добре, — сказав Холін. — Бо завтра ти призначиш мене Великим князем війни.
— Що?
— Садеас сьогодні зрадив мене, — пояснив дядько. Він підійшов до розтрощеного столу, футболячи уламки. Королівська печатка випала з шухляди, де зазвичай зберігалася, і Далінар підняв її. — Майже шість тисяч моїх людей були винищені. Адолін і я заледве вціліли.
— Що? — лише й спромігся видобути Елгокар і, зібравши всі сили, таки зміг сісти. — Не може бути!
— Ще й як може, — сказав Далінар, дивлячись на племінника. — Він угледів для себе шанс відступити, дозволивши паршенді винищити нас. Отож так і вчинив. Дуже по-алетійському. Нещадно, та все ж залишивши собі змогу вдавати чесну й високоморальну людину.
— Тож… ти хочеш, щоб я притяг його до суду?
— Ні. Садеас не гірший і не кращий за решту. Будь-хто з великих князів зрадив би союзників, якби випала нагода це зробити, не ризикуючи собою. Я ж маю намір знайти спосіб об’єднати їх не просто номінально. Завтра, щойно ти проголосиш мене Великим князем війни, я віддам свою Збрую Ренарінові, щоби виконати обіцянку. А Сколкозбройця вже віддав, виконуючи іншу, — Далінар підійшов ближче, знову зустрівшись очима з Елгокаром, і стис у руці королівську печатку. — Ставши Великим князем війни, я примусово запроваджу Кодекс у всіх десяти таборах. Потому особисто координуватиму перебіг воєнних дій, визначаючи, яким арміям слід проводити вилазки на відповідні плато. Усі здобуті яхонтосерця відходитимуть алетійській короні, а далі ти сам розподілятимеш їх як свої законні трофеї. Зі змагання ми перетворимо все це на справжню війну, а наші десять так званих армій — та їхніх командувачів — на справжнє військо.
—
