Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
Кобальтові гвардійці закричали йому вслід, силкуючись не відставати, але той не озирнувся. Врізавшись у шеренгу паршендійських нападників, він розвернувся й підчепив двох із них своїм списом, а тоді перестрибнув через їхні тіла й кинувся далі. Більшість паршенді в цій частині поля бою відволіклись на герць Далінара чи битву за підступи до настилу, тож там, на стику двох фронтів, їхні ряди поріділи.
Каладін швидко пересувався між ними, на бігу поповнюючи запас Буресвітла, й ухилявся, прослизаючи повз тих паршендійців, які намагалися вступити з ним у зіткнення. За лічені секунди він домчав туди, де бився Далінар. Хоча на вершині останця було тепер порожньо, велика група ворогів зібралася біля його підніжжя.
«Це тут», — подумав він і стрибнув уперед.
* * *
Почулося кінське іржання. Далінар звів приголомшені очі й побачив Баского, який прорвався на відкритий простір, залишений паршендійськими вболівальниками. Ришадіум прискакав по нього. Як… коли?.. Його кінь мав би гуляти на волі — у безпеці плато, звідки навели міст.
Але було запізно. Він припав на одне коліно, повалений долі ворожим Сколкозбройним. Паршендієць копнув Далінара ногою, зацідивши сабатоном у груди й відшпурнувши назад.
Тоді надійшла черга удару в шолом. За ним іще одного. І ще. Шолом розколовся, а від сили ударів Холін заледве не втратив свідомості. Де він перебував? Що відбувалося? Чому його пришпилив до землі якийсь тягар?
«Сколкозбруя, — подумав він, силкуючись підвестися. — На мені… Сколкозбруя».
Його обличчя обдував вітерець. Удари в голову — їх варто остерігатися навіть у Збруї. Перед очима маячив противник, який стояв над ним і, здавалося, пильно вивчав. Неначе чогось шукаючи.
Сколкозбройця Далінар зронив. Місце герцю оточили рядові паршендійські солдати. Вони відганяли Баского, а той іржав, стаючи дибки. Господар спостерігав за твариною. Світ перед очима розпливався.
Чому Сколкозбройний просто не покінчить із ним? Паршендійський велетень нахилився, а тоді заговорив. Він вимовляв слова з таким сильним акцентом, що Далінарова свідомість ледь не пустила їх повз вуха. Однак тепер — ось так зблизька — князь дещо збагнув. Він розумів сказане. Слова були алетійськими, хоч акцент заледве дозволяв їх розібрати.
— Це ти, — сказав Сколкозбройний паршендієць. — Нарешті я знайшов тебе.
Той здивовано закліпав очима.
У задніх рядах солдатів-уболівальників зчинився якийсь переполох. В усій цій сцені прозирало щось знайоме: Сколкозбройному загрожує небезпека, а скрізь довкола нього — паршенді. Князь колись уже бачив її, але з іншого ракурсу.
Не міг той лицар звертатися до нього. Він отримав сильний удар по голові й, напевно, галюцинує. «А що там за буча серед глядачів?»
«Садеас, — мимоволі промайнуло в сплутаній свідомості Далінара. — Він прийшов, щоб врятувати мене, як я колись урятував його».
«Об’єднай їх…»
«Він прийде, — подумав Холін. — Знаю, що прийде. Я зберу їх…»
Паршенді кричали, сіпались, звивались. Як раптом крізь них прорвалася постать. І зовсім не Садеаса. Якийсь юнак із вольовим обличчям і довгим та кучерявим чорним волоссям. У нього був спис.
А сам він сяяв.
«Це хто?» — подумав напівпритомний Холін.
* * *
Каладін приземлився на відкриту «арену». Обоє Сколкозбройних були по центру. Один лежав долі, і з його обладунку кволо сочилося Буресвітло. Занадто кволо. Бо беручи до уваги кількість пошкоджень, його самоцвіти повинні були практично вичахнути. А інший — паршендієць, висновуючи з форми та розміру кінцівок — нависав над поверженим.
«От і чудово», — подумав мостонавідник, кидаючись уперед, доки ворожі солдати не встигли отямитися й напасти. Паршендійський Сколкозбройний стояв, зосереджено нахилившись над Далінаром. Із чималої тріщини на його закутій у броню нозі підтікало Буресвітло.
Тож Каладін — подумки повертаючись у той день, коли він врятував Амарама — наблизився й увігнав списа в щілину.
Лицар заверещав і від несподіванки зронив Сколкозбройця, який перетворився на імлу. Хлопець висмикнув списа й, ухиляючись, відскочив назад. Противник замахнувся в нього кулаком у латній рукавиці, але схибив. Каладін стрибнув уперед і, вкладаючи в удар усю силу, знов устромив ратище в тріснуту пластину на нозі.
Сколкозбройний зойкнув іще голосніше та, скульгавівши, осів навколішки. Мостонавідник силкувався витягти списа, однак лицар повалився на нього, тож древко не витримало. Юнак ухилився, задкуючи, і тепер голіруч стояв перед кільцем ворогів, а з його тіла струменіло Буресвітло.
Запала тиша. А тоді паршенді знову загомоніли, повторюючи ті ж слова, які він уже чув від них раніше: «Нешуа Кадаль!» Вони пошепки передавали їх із уст в уста, супроводжуючи спантеличеними поглядами. А тоді затягли якусь зовсім незнайому йому пісню.
«І то добре», — подумав Каладін. Бо доки ті барилися з атакою, Далінар Холін заворушився й помалу сів. Мостонавідник опустився навколішки й спрямував більшість свого Буресвітла в кам’янисту землю, залишивши собі рівно стільки, щоби бути в формі, проте недостатньо, щоб сяяти. А тоді поспішив до захищеного латами коня обіч кільця паршенді.
Ті позадкували від нього, виглядаючи нажаханими. Він ухопив повіддя й миттю повернувся до великого князя.
* * *
Далінар похитав головою, намагаючись прийти до тями. Світ перед очима все ще розпливався, але думки потроху збирались докупи. Що ж сталося? Він отримав по голові, і… і тепер Сколкозбройний валявся долі.
Долі? А чим було спричинене його падіння? Чи та істота й справді розмовляла з ним? Ні, йому це, найімовірніше, приверзлося. Як і сяйво від молодого списника. Адже тепер він не світився. Тримаючи Баского за повід, юнак наполегливо махав Далінару. Князь примусив себе звестися на ноги. Паршенді довкола них бурмотіли якусь тарабарщину.
«Ця Сколкозбруя, — подумав Холін, дивлячись на повергненого навколішки паршендійця. — Хм, Сколкозбруя… Я міг би виконати обіцянку Ренаріну. Можна було б…»
Сколкозбройний застогнав, тримаючись закутою в броню долонею за ногу. Далінарові кортіло добити його. Він зробив крок уперед, волочачи неслухняну ступню. Паршендійські солдати довкола них мовчки спостерігали. «Чому вони не нападають?»
Високий списник підбіг до князя, тягнучи за вуздечку Баского.
— По конях, світлоокий!
— Нам варто добити його. Ми могли б…
— У сідло! — скомандував юнак, кидаючи йому вуздечку.
Паршендійські воїни тим часом розверталися, готуючись зітнутися з новоприбулою групою алетійців.
— Ви ж нібито людина честі, — сердито пробурчав списник. До князя рідко коли зверталися таким тоном — а надто темноокі. — Так от: ваші люди не бажають відступати без вас, а мої — не відійдуть без них. Тож ви сядете на цього коня й ми вшиємося з цієї смертельної пастки.