Танок з драконами - Джордж Мартін
Він помітив, як Марш та Ярвик вислизають геть, а з ними і всі їхні прибічники. Та то вже не важило — тепер вони не були йому потрібні. Ба більше — тепер він і не хотів пов’язувати себе з ними. «Ніхто не скаже, що я змусив братчиків порушити обітниці. Якщо це злочин проти присяги, то скоїв його лише я сам.»
Раптом Тормунд почав гатити його по спині, вишкірившись щербатим ротом від вуха до вуха.
— Добре сказав, гайвороне! А тепер неси мед! Зроби їх своїми і добряче залий їм очі, ось як це робиться. Ми ще зробимо з тебе справного дичака. Гир!
— Я накажу принести пива, — розвіяно мовив Джон. Він помітив, що Мелісандри вже немає, і королевиних лицарів теж. «Було піти спершу до Селиси. Вона мала б знати першою, що її володар мертвий.» — Вибач мені. Справу залити їм очі я лишаю тобі.
— Гир! Для такої справи, ґаво, ти не знайдеш нікого кращого! Ходи собі!
Коли Джон виходив зі Щитової Палати, обабіч нього знову з’явилися Лошак та Рорі. «А після королеви я мав би побалакати з Мелісандрою, — подумав він. — Якщо вона бачила крука посеред бурі, то і Рамзая б мені знайшла.»
Раптом він почув галас… і таке гучне ревіння, що здавалося, ніби струснулася Стіна.
— Від Гардінової Башти, м’сьпане! — швидко проказав Лошак. Хотів сказати ще щось, але його слова обірвав страшенний вереск.
«Вала» — була перша Джонова думка. Та вереск був не жіночий. «Так верещить чоловік у смертних муках» — подумав Джон і пустився бігти. Лошак та Рорі кинулися услід.
— Невже упирі? — спитав Рорі.
Джонові спало на думку те саме. Чи не втекли його трупи з кайданів та крижаних келій?
Коли вони дісталися Гардінової Башти, вереск вже припинився, але Вун-Вун ще ревів. Велетень теліпав навколо себе скривавленим трупом, який тримав за одну ногу — так само, як Ар’я теліпала ляльку, коли була маленька, відбиваючись своєю грізною зброєю від городини, що подавали на обід. «Та на відміну від Вун-Вуна, Ар’я не дерла своїх ляльок на шматки.» Мечова рука покійного лежала за кілька сажнів, зросивши червоним сніг навколо себе.
— Пусти його! — заволав Джон. — Вун-Вуне, пусти його!
Та Вун-Вун або недочув, або не зрозумів. Він і сам спливав кров’ю з кількох ран на животі й руці, вочевидь завданих мечем. Велетень вдарив мертвим лицарем об сірі камені башти, потім знову і знову, аж доки голова нещасного не перетворилася на червону кашу, неначе з соковитого літнього кавуна. У морозному повітрі плескала кирея лицаря — білої вовни, облямована сріблястим альтембасом, помережана візерунком з блакитних зірок. Навсібіч порскала кров і шматки кісток.
З навколишніх башт і палат поспіхом стікалися люди — північани, вільний нарід, королевині слуги…
— Шикуйтеся! — наказав Джон Сніговій своїм братчикам. — Не підпускайте нікого, а надто королевиних!
Убитий був пан Патрек з Король-Гори; від його обличчя геть нічого вже не лишилося, та гербові знаки на одязі упізнавалися так само легко. Джон не хотів, щоб пан Малегорн, пан Брус чи ще хтось із королевиного почту спробував на ньому мститися.
Вун Вег Вун Дар Вун заревів знову, крутнув і смикнув іншу руку пана Патрека. Вона відірвалася від плеча у хмарі кривавих бризок. «Наче дитина дере пелюстки з квіточки» — подумалося Джонові.
— Шкіряне! Говори з ним, заспокой його! Прадавньою мовою, він розуміє тільки прадавню! Решта, відступіть! Приберіть зброю, ви його лякаєте!
Невже вони не бачать, що велетня поранено? Джон мав покласти цьому край, поки не загинув іще хтось. Ніхто ж не розумів, яку насправді силу має Вун-Вун. «Ріг. Мені потрібен ріг.» Краєм ока він побачив блиск заліза, обернувся до нього.
— Приберіть клинки! — верескнув він розгнівано. — Віку, забери…
«…ножа» — хотів скінчити він. Та коли Вік Скіпка полоснув його по горлянці, слово перетворилося на стогін. Джон вивернувся від удару, який ледве чиркнув його по шкірі. «Він мене порізав!» Коли Джон приклав руку збоку до шиї, між пальців потекла кров.
— За що?
— За Варту! — відповів Вік і знову змахнув ножем.
Цього разу Джон упіймав його зап’ясток і викрутив так, що той зронив кинджала. Довготелесий, трохи недоладний шафар сахнувся назад, здіймаючи руки і мовби кажучи: «Це не я! Це не я зробив!». Навколо галасували люди. Джон сягнув по Пазура, та пальці раптом стали негнучкі, незграбні, неслухняні. Меч з невідомої причини ніяк не хотів вислизати з піхов.
Перед ним став Бовен Марш. Щоками його текли сльози.
— За Варту! — вигукнув він і вдарив Джона у живіт, а забравши руку, лишив у рані кинджал.
Джон упав на коліна, намацав руків’я кинджала і вирвав його з тіла. У холодному нічному повітрі рана спливала парою, наче димом.
— Привиде, — прошепотів він.
Хвилею накотив біль. «Штрикай гострим кінцем.» Коли третій кинджал вдарив його між лопаток, Джон застогнав і впав долілиць у сніг. Четвертого ножа він вже не відчув — саму лише холоднечу.
Правиця Королеви
Дорнійський князь помирав три дні. Останній подих, судомний і безсилий, він зробив похмурого чорного ранку, коли з темного неба сичав холодний дощ, перетворюючи цегляні вулиці стародавнього міста на каламутні річки. Дощ загасив найстрашніші пожежі, проте пасма диму і досі здіймалися над зчорнілими рештками піраміди Хазкар, а велика чорна піраміда Єрізан, де влаштував собі кубло Раегал, громадилася у мороці, наче повнотіла жінка, прикрашена коштовними та яскравими жовтогарячими каменями.
«Може, зрештою боги не такі вже глухі, як ми гадаємо, — розсудив пан Барістан Селмі, роздивляючись вогні вдалині. — Якби не дощ, вогонь поглинув би решту Меєрину.»
Жодної ознаки присутності драконів він не бачив, та й не чекав побачити — драконам-бо дощ не смакував. На східному небокраї, де скоро мало з’явитися сонце, виднілася тонесенька червона смужка, що нагадувала Селмі першу кров з різаної рани. Часто ставалося так, що навіть після глибокого удару мечем кров з’являлася раніше за біль.
Він стояв коло билець найвищої сходинки Великої Піраміди, роздивляючись небо — як робив щоранку, знаючи, що світанок настане, і сподіваючись, що з ним разом з’явиться його королева. «Вона не покине нас. Не покине свій народ, своїх підданих» — сказав він собі вже вкотре. І почув передсмертне хрипіння князя з помешкань цариці-королеви.
Пан Барістан зайшов
