Бісова душа, або Заклятий скарб - Володимир Костянтинович Пузій

* * *

Того, що сталося в хатинці, Андрій збагнути ніяк не міг. Судячи з усього, зіткнулися вони з давньою і неймовірно могутньою силою. Якби не Степан, що випхав Андрія з хатки, Бог відає, що б сталося.

— Але чому вона втекла? — вголос розмірковував Ярчук, допомагаючи Миколці зібрати нехитрі, після останньої пригоди значно збіднілі пожитки. — Здається, хотіла заволодіти скринькою — як і всім, хто нам зустрічається, саме вона потрібна. Але перевага була на боці старої. Тоді — чому?…

— Може, через чоботи?

Одинокий самохідець, схиливши халяву, стояв над Степановою могилою. Почувши запитання хлопця, він стрибками підібрався до Миколки і сиротливо потерся носком об його ногу.

— Вона, кажеш, раділа, що ми привели до неї «втікачів»… — задумливо протягнув Андрій. — А що, цілком може бути. Не даремно ж вони ховалися під стінами Вовкограда, за Ропушчиним Кільцем. Пам’ятаєш, я розповідав, що за межі отого Кільця мало хто може пробратися.

— Чого ж вони з нами пішли?

— Думали, певно, що захистимо їх. Та помилилися…

— А як же тепер?

«Дійсно, як?» — Андрій із ненавистю поглянув на скриньку, що стояла осторонь, біля їхніх речей. За час подорожі боки її пообдиралися, коштовності блищали вже не так яскраво, до того ж на одній зі стінок залишили свої сліди татарські стріли. Наконечники Андрій витяг, але ж подряпини залишилися.

«— Зауваж, що за скринькою полюватимуть… Не приймай виклику, як би тобі не кортіло проявити свою звитяжність.

Мені треба, аби ти дістався до місця цілим і неушкодженим. І зі скринькою. Поклянися, що чинитимеш саме так, як я хочу.

— Клянуся. Іменем матері своєї клянуся!

— Приймаю твою клятву. Пам’ятай про неї, козаче».

Андрій пам’ятав. І не бачив жодної причини, яка б змусила змінити рішення. Він поклявся — і, бачить Бог, виконає обіцяне. От тільки спершу…

— Збирайся, — звелів він Миколці. — Відвезу-но я тебе, синку, в Яв. Дочекаєшся мене там, я з’їжджу, закопаю цю скриньку, а потім повернуся за тобою. І ми вдвох вирушимо до тебе у село, до бабусі і сестри.

Досить із нього Степанової смерті! Нехай хоч Миколка залишиться живий.

…Ще чомусь згадалася та, з розпущеним волоссям. («Я турбуюся за Миколку, але вірю тобі і знаю, що з тобою він буде в безпеці…»), однак цей спогад він прогнав геть. Вільно чи невільно, знаючи, що коїть, чи ні, вона привела їх у засідку. Можливо, скінчивши всі свої справи, Андрій відшукає її… аби забрати жупан. Але поки що у нього немає на це часу.

Ярчук начепив на себе упряж — і знову здалося, що скринька значно поважчала. Начебто навіть дзвякнуло всередині таким собі золотим передзвоном.

— А що з чоботом? — спитав Миколка.

Андрій знизав плечима:

— Я йому не господар. Куди схоче, туди і вирушить. Ну, збирайся, а я приведу Орлика.

Як не дивно, хлівець не полетів разом із хаткою. Андрій вивів із розтрощеної стайні коня — і вони втрьох поїхали шукати найближче Джерело. Самохідний чобіт сумно стрибав слідом.

Ліс несподівано скінчився, знову потягнувся степ без кінця і без краю, і Андрій уже почав непокоїтися, що не відшукає поблизу жодного Джерела, коли помітив курган, через який проходила широка межа. Вивернуті шматки землі лежали обабіч неї здоровенними валами, наче якийсь велет пройшовся своїм плугом.

За прикметами, відомими лише йому, Андрій зрозумів, що тут можна проскочити у Яв. Без зволікань він виконав необхідні дії, відтак, міцно всівшись у сідлі і наказавши Миколці триматися як слід, змусив Орлика розбігтися і перескочити межу.

І що ж? По той бік виявився точнісінько такий степ, навіть вали такі самі піднімалися за спиною.

— Нічого не вийшло? — розчаровано спитав Миколка.

Андрій стенув плечима:

— Дізнаємось, як зустрінемо яку-небудь живність. Іноді Яв і Вирій дуже схожі між собою, можна навіть не помітити, що перейшов межу.

Як з’ясувалося надвечір, вони все-таки здійснили перехід. Спершу виїхали на широкий шлях, який згодом привів їх до села. От уже чого точно у Вирії не зустрінеш, так це людських поселень!

— Дядьку Андрію, то ви хочете мене тут залишити?

— Тобі не подобається?

Миколка лише зітхнув і промовчав.

— Ти ж, синку, сам бачив, що зі мною небезпечно. А раптом би тебе ця стара забрала? Полетів би ти у хатці разом із нею — і нічим би я не зарадив.

— А якщо вона сюди заявиться? — прошепотів Миколка. — А вас поряд не буде…

— Дурниці! Таким, як вона, у Яв дороги немає. Тож якраз заЯвитися вона не зможе. Не вішай носа, ти ж бравий парубок, а не якась там…

Ярчук осікся і гарячково почав згадувати останній відрізок шляху. Вони вже в’їхали у село і проминули кілька подвір’їв. На декількох поралися люди, інші були порожніми.

От воно! Та постать на ґанку: стара жінка входить у дім і на мить обертається, почувши цокання Орликових копит.

— Матусю! — вражено прошепотів Андрій, повертаючи коня. — Матусю!..

* * *

Вона частувала їх варениками з вишнями і теплим, щойно з-під корови, молоком. І розповідала — а Андрій слухав, заворожено й уважно, наче її слова були найважливішими словами у світі.

Мати розказувала, як після його втечі до козаків і несподіваної смерті двох його братів вийшла заміж за Йвана-чумака, який привіз її сюди, в оце село. Жили спершу непогано, він начумакував трохи грошей, але потім, коли помер, стало Марусі тяжко одній. Та вона не скаржиться, ні! Хата, звичайно, осіла, але це нічого, город невеличкий є, корова он…

Зненацька матір запнулася і повернула до Андрія своє згорьоване, але від того не менш рідне чи красиве обличчя.

— А як ти? — спитала. — Хлопчик — твій?

— Вважай, що мій. Прибився дорогою, от збираюся його додому відвезти, та зараз не можу. І взяти з собою не можу. Думав тут залишити, у людей…

— То залиш у мене… — Вона знову запнулася і похитала головою.

— Щось негаразд?

Але — поклавши руку на серце — міг би і не запитувати. Сам бачив: негаразд. Бідність, що оселилася тут, краяла Андрієве серце. Він розгублено спостерігав за тим, що коїлося з ним, старим, бувалим у бувальцях козаком. Хотілося залишитися, махнути рукою на все і всіх; полагодити насамперед дах, який струхлявів за роки, коли мати жила одна, — зараз крізь щілини проглядали нічні зорі. Потім неодмінно дійде черга до поганенького хлівця, в якому мати тримає Чорнушку. Потім…

«Саме так — потім, — наче вимовив у його свідомості чийсь безпристрасний голос. — Усе це ти зробиш згодом. Спершу — скринька».

Він стулив повіки, не знаючи, чи зможе розплющити їх знову, взагалі не