Необхідні речі - Стівен Кінг

– Ви б їй продали? – просичала вона.

– Я вірю у вільний ринок, – сказав містер Ґонт. – Саме це й зробило нашу країну великою. Я справді був би не проти, щоб ви мене відпустили, Майро. Ваші руки реально сочаться потом. Ці штани доведеться віддати на хімчистку, і то не впевнений, що…

– Вісімдесят! Вісімдесят доларів!

– Я продам вам її за рівно вдвічі більшу ціну, – сказав містер Ґонт. – Сто шістдесят доларів. – Він вишкірився, демонструючи великі криві зуби. – І, Майро, ваш особистий чек мені цілком підійде.

Вона завила з відчаю:

– Не можу! Чак мене вб’є!

– Можливо, – сказав на це містер Ґонт, – але ви ж усе одно погибатимете за шматом-шматом огняної любови[42], правда?

– Сто, – застогнала Майра, знову вхопивши його за литки, коли Ґонт спробував відійти від неї. – Будь ласка, за сотню доларів.

– Сто сорок, – відповів Ґонт. – Це найнижче, що я можу запропонувати. Моя остання пропозиція.

– Добре, – видихнула Майра. – Добре, добре, я заплачу…

– Ну і ще мінет зверху, – промовив Ґонт, усміхаючись їй згори.

Вона підвела голову, ротик скрутився ідеальною літерою «О».

– Що ви сказали? – прошепотіла вона.

– Відсмокчи мені! – крикнув він на неї. – Фе-л-ляцію зроби! Розтули свій розпрекрасний набитий металом ротик і заковтни мій дрин!

– О Господи, – застогнала Майра.

– Як бажаєте, – сказав на це Ґонт і вже був почав обертатися.

Вона вхопила його швидше, ніж він устиг її покинути. За мить тремтливі руки вже скреблись об його ширінку.

Він кілька секунд з удоволеним обличчям поспостерігав за цими потугами, а тоді вибив її долоні геть.

– Забудьте, – відрізав він. – Від орального сексу в мене амнезія трапляється.

– Що…

– Та забийте, Майро. – Він кинув їй фотографію. Майра замолотила руками, якось впіймала її й притисла до грудей. – Але є одна річ.

– Яка? – засичала вона.

– Ви знаєте чоловіка, що тримає бар з іншого боку Олов’яного моста?

Вона вже почала хитати головою, очі знову сповнилися тривоги, а тоді усвідомила, про кого він.

– Генрі Бофорта?

– Так. Мені здається, він власник закладу під назвою «Захмелений тигр». Цікава назва.

– Ну, я з ним не знайома, але знаю, хто він, можна так сказати.

Вона за своє життя ніколи не була в «Захмеленому тигрі», але, як і всі, знала, хто власник і хто там керує.

– Так. Його. Я хочу, щоб ви трохи розіграли містера Бофорта.

– Як… як розіграла?

Ґонт потягнувся вниз, ухопив Майру за липку впрілу руку й допоміг підвестися.

– А про це, Майро, – сказав він, – ми з вами поговоримо, поки ви виписуватимете чек. – Тоді він усміхнувся, й увесь його шарм знову повернувся на обличчя. Карі очі блискотіли й витанцьовували. – І, між іншим, вам покупку запакувати як подарунок?

Алан усівся в кабінці «Закусочної Нен» навпроти Поллі й одразу побачив, що біль і досі сильний – аж вона прийняла перкодан удень, що буває рідко. Він це зрозумів ще до того, як вона заговорила: очі її були промовистіші. У них виднілося якесь сяйво. Він із таким уже спізнався… але не вподобав. Не думав, що це йому коли-небудь подобатиметься. Алан не вперше замислювався, чи вона вже залежна від тієї штуки. Припускав, що у випадку Поллі залежність – це просто побічний ефект, якого варто очікувати, відзначити його, а тоді він сублімується з головною проблемою – якщо сказати простіше, з тим, що вона живе з болем, який Алан, мабуть, навіть осягнути не може.

У голосі його й нотки про це не було, коли Алан запитав:

– Як справи, красуне?

Вона всміхнулася.

– Ну, сьогодні був цікавий день. Дюююже… цікавий. Як той мужик говорив у «Смішнячому протесті»[43].

– Ти ще не настільки стара, щоб це пам’ятати.

– Та настільки. Алане, хто це?

Він обернувся туди, куди був спрямований її погляд, саме вчасно, щоб побачити, як повз широку вітрину з листового скла закладу Нен пропливає жінка з прямокутним пакуночком у руках. Дивилася вона прямо перед собою, а чоловіки, що йшли назустріч, мусили поспіхом вихилятися з її дороги, щоб уникнути зіткнення. Алан поквапом прогорнув здоровенну картотеку імен та облич, яку тримав у голові, й видобув щось, що Норріс, який страшно кохався в поліцейському жаргоні, без сумніву, назвав би «частковим збігом».

– Еванс. Мейбл чи Мейвіс, щось таке. Її чоловік – Чак Еванс.

– Іде так, ніби щойно викурила добрячої панамської червоної, – зауважила Поллі. – Заздрю їй.

Щоб обслужити їх, підійшла сама Нен Робертс. Вона була однією з баптистських християнських солдаток Вільяма Роуза і сьогодні мала над лівою груддю жовтий значок. Це вже третій, що його Алан запримітив цього дня, і він припускав, що протягом наступних тижнів побачить ще багацько. На значку був гральний автомат у чорному колі, перекреслений червоною лінією. Жодних написів. Вони й не потрібні, щоб показати ставлення людини з таким аксесуаром до «Нічки казино».

Нен – жінка середнього віку з величезними грудьми й милим гарненьким личком, яка навіює думки про маму та яблучний пиріг. Як було відомо Аланові та його заступникам, пиріг у Нен дуже добрий, особливо з кулькою талого ванільного морозива зверху. Спокусливо було сприймати Нен за поверхневим враженням, але чимало ділових людей – здебільшого ріелторів – відкрили для себе, що це погана ідея. За приємним личком ховався тріскучий розумовий комп’ютер, а за материнськими пагорбами бюста – стоси бухгалтерських книг замість серця. Нен володіє значним шматком Касл-Рока, включно з мінімум п’ятьма комерційними приміщеннями на Мейн-стріт, а тепер, коли Батя Меррілл покоїться в землі, Алан припускав, що вона найбагатша людина в місті.

Вона нагадувала йому мадам із блядюшника, яку він якось заарештував у Ютіці. Та жінка запропонувала йому хабар, а коли Алан відмовився, спробувала щиро вибити йому мізки пташиною кліткою. Тамтешній житель, зачахлий папуга, що іноді похмурим і замисленим голосом кректав: «Мамку твою їбав, Френку», на той момент перебував у своїй домівці. Іноді, коли Алан бачив, як у Нен глибшає вертикальна міжбрівна складка, то відчував, що вона цілком здатна на таку ж витівку. І йому здавалося абсолютно природним, що Нен, яка зараз майже нічим не займається, лише сидить біля касового апарата, і сама б залюбки пішла працювати шерифкою округу. Саме характерні риси важать найбільше.

– Здоров, Алане, – привіталася вона. – Сто літ тебе не бачила! Де завіявся?

– Та так, то там, то сям, – відповів він. – Маю багато роботи, Нен.

– Ну, ти за роботою про старих колєґ не забувай, – промовила вона, обдаровуючи його сліпучою материнською усмішкою.

«Потрібно немало часу провести біля Нен, щоб почати усвідомлювати, що ця усмішка рідко