Необхідні речі - Стівен Кінг
– Це нечестива мерзенність, – промовив преподобний Роуз. Колір сповз із його щік. Ніздрі роздималися.
– Це моральна оцінка, а не юридична. Таке відбувається по всій країні.
– Так, – сказав Роуз. Він звівся на ноги, стискаючи Біблію перед собою, наче щит. – І це влаштовують католики. Католики обожнюють азартні ігри. Я маю намір це припинити, ше-ефе Пенґборн. З вашою допомогою чи без неї.
Алан також підвівся.
– Кілька моментів, преподобний Роуз. Шериф Пенґборн, а не «шеф». І я вам не можу вказувати, що говорити на своїх проповідях, так само як не можу вказувати отцеві Бріґгему, які події організовувати в його церкві, чи в залі «Доньок Ізабелли», чи в залі «Лицарів Колумба» – якщо це, звісно, не щось відверто заборонене законом. Але я можу попередити вас бути обережним і, думаю, мушу це зробити.
Роуз зміряв його холодним поглядом.
– Ви про що?
– Я про те, що ви засмучений. Ви зі своїми людьми можете розклеювати плакати по всьому місту, можете писати листи в газети, але є певна межа порушення, яку не можна перетинати. Раджу вам із цим змиритися.
– Коли І-ісус побачив блудниць і гендлярів у хра-амі, Він не звірявся з писаним кодексом, шерифе. Коли І-ісус побачив, як ті ганебні чоловіки й жінки оскверняють дім Божий, Він не шукав ніякої межі порушення. Наш Господь вчинив те, що правильно!
– Так, – спокійно погодився Алан. – Але ви – не Господь.
Роуз довго дивився на нього розпаленими, ніби газові пальники, очима, і Алан подумав: «Овва. Та цей мужик скажений, як капелюшник».
– Гарного вам дня, шефе Пенґборн, – холодно промовив Роуз.
Цього разу Алан вирішив не виправляти його. Лише кивнув і простяг руку, хоча й чудово усвідомлював, що її не потиснуть. Роуз обернувся й тріумфально пішов до дверей, не відриваючи Біблію від грудей.
– Ви попустіться з цим, преподобний Роузе, окей? – гукнув йому в спину Алан.
Роуз не обернувся й нічого не відповів. Він крокував до дверей і захряснув їх за собою так сильно, аж скло в рамці задеренчало. Алан сів за стіл і долонями стиснув скроні.
За кілька секунд голову в кімнату боязко просунула Шила Бріґгем.
– Алане?
– Він пішов? – запитав Алан, не піднімаючи очей.
– Священник? Так. Вискочив, як вітер березневий.
– Елвіс покинув будівлю, – безбарвно проронив Алан.
– Що?
– Нічого. – Він підвів голову. – Мені б якусь наркоту сильну, якщо можна. Шило, глянеш у шафці з доказами, подивишся, що ми маємо?
Вона всміхнулася.
– Уже перевіряла. Боюся, сервант порожній. Чашка кави згодиться?
Він усміхнувся у відповідь. День уже почався, і він мусить бути кращим, ніж ранок. Мусить.
– Давай.
– Домовилися. – Вона зачинила двері, й Алан врешті-решт випустив долоні з полону. Невдовзі через жмут сонячного проміння на стіні навпроти вікна ширяла зграя дроздів.
7Щочетверга останній урок дня в середній школі Касл-Рока відводили для різноманітних позашкільних видів діяльності. Оскільки він був одним із кращих учнів і не братиме участі в шкільній діяльності аж до кастингу на зимову виставу, Браянові Раску дозволяли йти того дня раніше – це чудово збалансовувало його довгі вівторки.
Цього четверга він переступив поріг бічного виходу майже перед тим, як припинив дзвеніти дзвінок на шостий урок. У рюкзаку лежали не лише книжки, а й плащ-дощовик, який мама змусила зранку вдягнути, тож рюкзак кумедно випинався на спині.
Їхав він швидко, серце надривно гупало в грудях. Йому треба дещо
(завдання)
зробити. Невеликий обов’язок, з яким треба розібратися. Насправді досить веселий обов’язок. Тепер він знав, у чому той полягає. Йому це стало чітко зрозуміло, коли Браян мріяв собі дорогою на урок математики.
Коли Браян спустився з Касл-Гіллу по Скул-стріт, сонце вперше за день вийшло з-за пошматованих хмар. Він зиркнув ліворуч і побачив тінь хлопця й тінь велосипеда, які не відстають від нього на мокрому тротуарі.
«Мусиш їхати швидко, щоби встигати за мною сьогодні, малий-тінь, – подумав він. – Я маю кудись піти й дещо зробити».
Браян крутив педалі через бізнес-район, не переймаючись тим, щоб глянути через Мейн-стріт на «Необхідні речі», ненадовго зупинившись на перехресті, щоб недбало подивитися в обидва боки, перш ніж знову поспішити далі. Коли досягнув перехрестя Понд-стріт (тобто його вулиці) і Форд-стріт, повернув праворуч, замість продовжити їхати по Понд-стріт до свого будинку. На перетині Форд і Віллоу звернув ліворуч. Віллоу-стріт ішла паралельно Понд-стріт: задні двори будинків обох вулиць розташовувалися один навпроти одного, у більшості випадків відділені дерев’яною огорожею.
На Віллоу-стріт живуть Піт і Вілма Джерзики.
«Тут треба бути трохи обережним».
Але Браян знав, як бути обережним. Він усе продумав у голові дорогою зі школи, і вийшло легко, майже так, наче воно завжди там було, те знання про завдання, яке треба виконати.
У будинку Джерзиків було тихо, а на під’їзній доріжці – порожньо, та це не обов’язково означає, що все безпечно й добре. Браян знав, що Вілма працює принаймні на пів ставки в «Маркеті Гемпгіллів» на шосе 117, бо бачив, як вона там орудує касовим апаратом, а навколо голови в неї, як завжди, пов’язано шарф, однак це не означає, що зараз вона там. Маленький побитий «юґо», який вона водить, може бути в гаражі, де його не видно.
Браян проїхав на велосипеді по під’їзній доріжці, зліз, відставив ніжку. Тепер серцебиття відчувалось у вухах і горлі. Лунало ніби барабанний дріб. Він підійшов до передніх дверей, повторюючи слова, які скаже, якщо місіс Джерзик таки виявиться вдома:
«Доброго дня, місіс Джерзик, я Браян Раск з іншого боку кварталу, знаєте? Я учень середньої школи, скоро ми будемо продавати підписки на журнал, щоб купити для шкільного оркестру нову уніформу, тому я розпитую людей, чи не потрібно їм журналів. Щоб я міг прийти пізніше, як матиму набір для продажу. Хто продає найбільше, отримує призи».
Звучало непогано, коли він розробляв цей план у голові, і досі звучить добре, але все одно він відчував напругу. Зо хвилину він стояв на порозі, дослухався до звуків усередині будинку – радіо, телевізор із якимсь серіалом (проте не «Санта-Барбарою», вона починається лише через кілька годин), можливо, порохотяг. Він нічого не чув, та це означає не більше, ніж порожня під’їзна доріжка.
Браян натиснув дзвінок. Десь у глибинах будинку почув невиразне «Дінь-дон!».
Браян стояв на порозі, чекав, час від часу роззирався, чи ніхто його не