Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

— Тефте, ми вже говорили про це.

— От тільки згоди не дійшли.

Каладін усміхнувся. Тефт старанно слідкував, щоб не здатися сердитим чи агресивним — усе виглядало так, наче той просто собі спілкується з командиром.

— Ти був колись сержантом, чи не так?

— Не про це зараз мова. Давай просто покажеш їм кілька простеньких речей — що й до чого.

— Ні, Тефте, — повторив той уже серйозніше.

Тренер витріщився на Каладіна.

— Невже ти, немов той рогоїд, відмовишся битися й тоді, коли нам стане непереливки?

— Я не про це.

— А про що ж тоді?

Командир спробував вигадати якесь пояснення.

— Я битимусь, коли дійде до справи. Але якщо дозволю собі взятися за спис уже зараз, то закушу вудила. Занадто насідатиму на них. Нападатиму до сигналу арбітра. Повір мені, Тефте.

Той вдивлявся в нього.

— Та ти, хлопче, боїшся…

— Що? Ні. Я…

— По очах бачу, — сказав Тефт. — Я й раніше це помічав. Коли ти востаннє когось боронив, то зазнав поразки, еге ж? І тепер не поспішаєш знову впрягтися в те саме.

Каладін помовчав. І нарешті зізнався:

— Так.

Та за цим крилося й іще дещо. Коли він знову битиметься, йому доведеться стати давнішнім собою — тим, кого прозвали Буреблагословенним. Сповненим упевненості та сили. Але він сумнівався, чи все ще може ним стати. От що його лякало.

Щойно він візьме списа до рук, вороття вже не буде.

— От так справи… — Тефт потер підборіддя. — Що ж, коли надійде час, сподіваюсь, ти виявишся готовим. Бо цим хлопцям не обійтися без тебе.

Каладін кивнув, а той поспішив до решти, де почав щось пояснювати, щоб заспокоїти їх.

64

Людина крайнощів

«Вони постають із безодні — двоє мерців, які стискають у руках серце, і я знаю, що лицезрів справжню славу». — Кекаша, 1173, 13 секунд до смерті. Досліджувався рикша.

— Я ніяк не могла збагнути, чи серйозні в тебе наміри, — тихо сказала Навані Далінару, коли вони вдвох повільно прогулювалися довкола похідно-польової резиденції Елгокара, зведеної на височині. — Добру половину часу, який ми проводили разом, ти здавався просто любителем позалицятися — начебто й загравав, але щоразу давав задній хід. А іншу половину я раз по раз переконувалась, що неправильно тебе зрозуміла. А Ґавілар діяв так прямолінійно. Він завжди любив без зайвих церемоній домагатися бажаного.

Далінар кивнув. На ньому був незмінний синій однострій, а Навані вбралася в скромну темно-бордову сукню з цупкою оторочкою. Королівські садівники давно розпочали облагороджувати прилеглу територію флорою, тож справа від них, немов поручні, здіймалися покручені пасма жовтої сланцекірки, що сягала їм до пояса. Ця каменеподібна культура поросла невеличкими гронами клямкунів із перламутровими мушлями, котрі повільно стулювалися й розтулювалися в ритмі їхнього подиху. Вони здавались крихітними ротиками, які безмовно щось виголошували в такт один одному.

Обрана ними алейка ліниво тяглася схилом угору. Далінар простував, заклавши руки за спину. Його почесна варта й секретарки Навані тримались позаду. Декотрих із них начебто спантеличувало те, як багато часу ці двоє проводили разом. Скільки ж із них запідозрили правду? Усі? Певна частина? Жодна душа? Але хіба це мало значення?

— Саме тому всі ці роки я не збирався морочити тобі голову, — сказав він, стишивши голос, щоб уберегти ці слова від допитливих вух. — У мене й справді був намір повпадати за тобою. Проте Ґавілар заявив своє право на тебе. І я зрештою відчув, що повинен відступитися.

— Усе так просто? — запитала Навані. У її голосі бриніла образа.

— Він не знав про мою небайдужість. Брат гадав, ніби, познайомивши з тобою, я натякнув йому на можливість позалицятися. Такими вже були наші стосунки: я надивлявся людей, з якими той мав познайомитись, а тоді зводив їх разом. Я й сам не розумів, що накоїв, віддавши тебе Ґавілару, аж доки не стало запізно.

— «Віддавши»? У мене що, тавро невільника на лобі, а я про нього ні сном ні духом?

— Я не хотів…

— Та цить уже, — відказала та, і в її голосі зненацька проступила ніжність.

Далінар притлумив зітхання. Хоча від часу їхньої юності Навані й перетворилася на зрілу жінку, але її настрій усе ще змінювався настільки ж швидко, як і пори року. І в цьому, ніде правди діти, теж крився певний складник її принадності.

— І часто ти поступався йому? — спитала вона.

— Завжди.

— А тебе це не дратувало?

— Я над цим не надто розмірковував, — відповів Далінар. — А коли замислився… так, відчув якусь гіркоту. Але в цьому був увесь Ґавілар. Кому як не тобі його знати. Ця владність, ця звичка до дарованих народженням прерогатив. Він завжди виглядав здивованим, коли хтось відмовляв йому або саме життя розбігалося з його бажаннями. Брат не примушував мене поступатися — просто так був влаштований світ.

Навані з розумінням кивнула.

— Так чи інак, — промовив князь, — а мені шкода, що морочив тобі голову. Просто… ну… мені нелегко давалася ця поступка. Боюся, що я інколи дозволяв собі виказувати забагато справжніх почуттів.

— Що ж, гадаю, таке можна й пробачити, — відказала вона. — Хоча впродовж наступних двох десятиліть ти старанно дбав про те, щоби я думала, ніби викликаю в тебе ненависть.

— Не робив я нічого такого!

— Та невже? А як іще я мала тлумачити твою холодність? Або те, що ти нерідко виходив з кімнати, щойно там з’являлась я?

— Як спосіб стримати себе, — пояснив Далінар. — Адже я вирішив.

— І все ж це було дуже схоже на ненависть, — мовила Навані. — Хоча кілька разів я й засумнівалася, що саме крилось за твоїми холодними, мов камінь, очима. Ну а потім, звичайно, ти познайомився з Ш-ш-ш.

Як і завжди, коли хтось згадував ім’я його дружини, те звучало для князя, мов тихий шум від струменя повітря, а тоді одразу ж вилітало з голови. Він не міг ані розчути, ані запам’ятати його.

— З її появою все змінилося, — вела далі Навані. —