Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
— Ти робиш успіхи, — похвалив Каладін. — І став чи не найкращим із наших бійців.
— Дякую, — відказав на те Моаш.
— Я помітив, що ти продовжуєш тренуватися й тоді, коли Тефт дозволяє іншим перепочити. Завзятість — це добре, але не вимотуй себе. Я хочу зробити з тебе одного з манків.
Той широко всміхнувся. Стати одним із чотирьох манків, які долучаться до Каладіна для відволікання уваги паршенді, зголосився кожен член команди. Трапилося щось неймовірне. Ще кілька місяців тому Моаш — разом із рештою — безжально посилав новеньких або слабаків у першу лінію, де ті мали зловити стрілу. А тепер усі вони — до останньої людини — добровільно зголосилися на найнебезпечніше завдання.
«Ти усвідомлюєш, яких солдатів міг би виростити з них, Садеасе, — подумав Каладін, — якби не був такий зайнятий думками про те, як укоротити їм віку?»
— То що там з тобою відбувається? — запитав командир, кивнувши в бік тьмяно освітленого тренувального майданчика. — Чому ти так несамовито стараєшся? І чого так затято жадаєш?
— Помсти, — відказав підлеглий, спохмурнівши.
Каладін кивнув:
— Я теж декого втратив. Бо не досить вправно орудував списом. І ледь не заганяв себе до смерті, тренуючись.
— Хто то був?
— Мій брат.
Той махнув головою. Решта мостонавідників, разом із Моашем, здавалося, сприймали «таємниче» минуле командира з глибокою пошаною.
— Я не шкодую, що тренувався, — продовжив Каладін. — І радію з твоєї цілеспрямованості. Але ти маєш бути обережний. Бо якби я заморив себе, постійно перенапружуючись, усі мої зусилля виявилися б марними.
— Звісно. Проте між нами існує різниця.
Каладін звів брову.
— Ти жадав когось врятувати, а я… я хочу декого вбити.
— Кого?
Моаш завагався, а тоді похитав головою.
— Може, колись і скажу, — він простяг руку та вхопив командира за плече. — Я вже думав, що моїм планам кінець, але ти повернув мені надію на їхнє здійснення. І я боронитиму тебе ціною власного життя, Каладіне. Присягаюся тобі в цьому кров’ю своїх пращурів.
Той глянув у палкі очі Моаша й кивнув:
— Ну, гаразд, коли так. Іди допоможи Гобберу та Йаку. Вони й досі відстають із випадами.
Моаш підбігцем кинувся виконувати наказ. Він не називав Каладіна «сер» і наче й не сприймав його з тією ж мовчазною, але беззастережною пошаною, що й інші. І той почувався природніше в його товаристві.
Командир провів наступну годину, інструктуючи людей — одного за одним. Більшість із них кидалися в атаку надто вже безоглядно. Він пояснював їм важливість самоконтролю та точності, які здобули більше перемог, ніж відчайдушна рішучість. Ті всотували цю науку, прислухаючись. І все сильніше й сильніше нагадували його колишній загін списоборців.
Це змусило Каладіна замислитись. Він добре пам’ятав, як саме почувався, коли вперше запропонував своїм людям план втечі. Йому кортіло чимось зайнятися — дати відсіч, хоч би як ризикуючи. Отримати шанс. Але тепер усе змінилося. Була команда, якою він пишався, були друзі, яких полюбив, і була, напевно, надія на стабільність.
І якщо в них усе вийде з обладунками і вони навчаться ухилятися, то будуть певною мірою захищені. Можливо, такі ж захищені, як і його колишній загін. То невже втеча зостається найкращим із варіантів?
— Ох, це вже мені стурбоване обличчя, — зауважив чийсь розкотистий голос. Каладін обернувся й побачив Скелю, котрий підійшов ближче та сперся об стінку провалля неподалік від нього, схрестивши свої могутні руки. — Я називаю його «ликом вождя». Вічна заклопотаність.
Рогоїд звів кущувату брову.
— Садеас нізащо не дасть нам втекти — а особливо тепер, коли ми зажили такої популярності.
Для світлоокого алетійця вважалося принизливим дозволити рабам здійснити втечу: це робило його слабаком в очах інших. І впіймати невільників-утікачів було справою честі.
— Ти вже казав це раніше, — промовив здоровань. — Ми переб’ємо тих, кого він вишле в погоню за нами, і добудемося до Харбранта, де немає рабів. А звідти — на Піки, де мій народ зустріне нас як героїв!
— Може, ми й розіб’ємо перший загін, якщо Садеас виявиться дурнем і пошле всього дюжину солдатів. Але на зміну їм прибудуть інші. А як бути з нашими пораненими? Залишити їх тут на погибель? Чи заберемо з собою, чим значно уповільнимо себе?
Рогоїд у задумі кивнув.
— Ти маєш на увазі, що нам потрібен план.
— Так, — погодився Каладін. — Гадаю, саме це я й хочу сказати. Або він, або ми залишимося тут… мости наводити.
— Ха-ха! — рогоїд, здавалося, сприйняв це за жарт. — Попри щойно дозволені обладунки, нам усім скоро прийде кінець. Адже ми правимо за мішені!
Каладін завагався. Скеля мав рацію. Обслугу посилатимуть на вилазки щодня. І навіть якщо командиру вдасться знизити щомісячний рівень втрат до двох-трьох непоправно вибулих зі строю — колись це здалося б йому неможливим, але тепер виглядало досяжним, — то Четвертий міст у його нинішньому складі припинить своє існування за рік.
— Я поговорю про це з Сиґзілом, — сказав здоровань, потираючи поголену частину підборіддя. — Тут треба подумати. Адже має існувати певний спосіб вибратися з цієї пастки, якось зникнути. Може, пустимо їх по хибному сліду? Чи відволічемо увагу? Напевно, можна якось переконати Садеаса, що ми загинули під час вилазки.
— А як нам це зробити?
— І гадки не маю, — зізнався Скеля. — Але ми помізкуємо.
Він кивнув Каладіну й неквапливо подався в бік Сиґзіла. Азіш вправлявся разом з іншими. Командир пробував розпитати в нього про Гойда, але той, як і завжди, тримав язик за зубами й не схотів про це говорити.
— Гей, Каладіне! — покликав його Шрамм. Він входив до «успішної» групи, у якій саме проводилися спаринги під пильним наглядом Тефта. — Ходи, проведеш із нами тренувальний бій. Покажеш цим кам’яноголовим бовдурам, як це насправді робиться.
Решта теж загукали його.
Командир відмахнувся від них і похитав головою.
До нього підбіг Тефт із важким списом на плечі.
— Хлопче, — тихенько мовив він. — Гадаю, якби ти сам показав прийомчик-другий, це пішло б їм на користь і підвищило бойовий дух.
— Вони на таке вже дивилися.
— Як ти орудуєш списом із відламаним вістрям?
