Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

Хлопчина вагався.

— Для того, щоб жити, йому постійно треба підживлюватися чорною магією, а в ваших місцях її майже немає. Без некротичного ритуалу він проживе лише до наступної повні.

Відносне положення небесних світил тут не грало ніякої ролі, але звучала фраза красиво.

— Добре, — наважився малюк, — я скажу йому, щоби він ішов з вами.

— Дякую, хлопче! Ось побачиш, він стане героєм.

Це якщо ми доживемо до світанку. Поки що перспективи були так собі.

Нежиті билися в дальньому кінці двору, коло напіврозваленої конюшні. Пес успішно обмежував мобільність ґуля, і це давало мені простір для маневру. У мене залишилося ще одне відро спирту і ракетниця, яка валялися десь у бур’янах. Я дочекався, поки ґуль повернеться до дерева спиною і посміхнувся хлопчикові:

— Ну, я пішов! Удачі мені.

Ракетниця знайшлися швидко, але патрони кудись порозсипалася, лишався лише той, котрий я встиг загнати у ствол. Відро протікало, спирту там лишалося ледь більше половини. Сподіваюся, вистачить! Наблизившись до, монстрів, що зчепилися у сутичці, я примудрився вихлюпнути спирт на ґуля. Мертвяк різко попер на мене, але пес повиснув на ньому якорем, продовжуючи упиратися і гарчати. Я відступив до дерева, скомандував:

— Максе, фу! — і всадив у ґуля ракету впритул.

Він згорів не одразу, а ще пару хвилин бігав за мною по подвір’ю, але це вже була агонія. Коли все закінчилося, я вдячно почухав пса за вухами.

— Молодець, собака! Ми це зробили. Не злізай! — велів я хлопчикові. — Треба перевірити, чи тут нема ще когось. Поки не вернуся, і не думай спускатися на землю.

Малий кивнув. Це лише в дурних казках люди завжди роблять все навпаки, а в реальності, опинившись лицем до лиця зі смертю, вони стають тихими і слухняними.

Ми пішли у розвідку разом, тварюка і чорний маг. Пес-зомбі бадьоро трюхикав попереду, уважно принюхуючись (я був впевнений, що ґуля він помітить раніше, ніж я). Вантажівка уже догоряла, сутінки перейшли в ніч, але навколо було тихо і спокійно — зазвичай, такий спокій свідчить, що небезпека минула. Господарі були заможні, у них був навіть власний електрогенератор (не на спирту, на олії), лише запустити його чи то забули, чи то не встигли. Я перевірив контакти і перекинув рубильник — все працювало, на подвір’ї засвітилися лампочки, але в хаті було темно. Це було не «ґуд». Я сказав псові:

— Зганяй за саквояжем! — і почав обережно обходити будівлю, заглядаючи у вікна. Знайшлася моя паличка (мало не забув про неї).

Через хвилину почулося пихтіння — пес-зомбі ніс торбу. Цей звір починав мені подобатися.

— Заховайся! — велів я йому. — Люди не повинні тебе бачити. Зустрінемося біля мотоцикла.

Він розтанув у темряві.

Спочатку я запалив свічку плоті, але на її запах ніхто не з’явився, лише пес шурхотів і сопів у кущах. Тоді я почав ходити навколо будинку і кликати хоч когось живого. Десь через чверть години у вікні другого поверху майнула бліда пляма:

— Хто там?

— Чорного мага викликали?

— Обережно, мертві!

— Вони в минулому. Не пригадаєте, скільки їх було всього?

У вікні щось поворушилося, і відповів уже інший голос

— До лісу пішло дванадцять чоловік. Потім я бачив сімох, але одного чи двох ми могли знищити.

— Скільки було старих?

— Троє.

— Тоді все, що нам загрожує, це пара свіжих мертвяків, які ховаються десь по кутках. Як в будинку зі світлом?

— Ви знищили трьох ґоулів?!

Судячи за знанням термінології, це був один з чистильників — ґуль порівняно з ґоулом це як болонка проти вовкодава: саме роки надають їм сил. Я притримав презирливу посмішку — все одно він би її не розгледів.

— Так! Причому, не особливо напружуючись. І ще одного з нових. Але у мене проблеми з реактивами — на армію небіжчиків я якось не розраховував. Який ідіот їх всіх підняв?

У відповідь я почув мовчання: визнавати свою глупоту чистильник не хотів, а заперечити не мав як.

— Добре, проїхали. Сидіть, де сиділи. Я відвезу хлопчика на найближчу ферму, а зранку повернуся. Обговоримо питання оплати.

— Михас цілий?! — Почувся стривожений жіночий голос.

— Так. Ви його матір?

— Михас! Я повинна його бачити! Я мушу його бачити!!

Почувся шум боротьби. Ну, починається… Треба линяти звідси і дати їм перебіситися до ранку.

— Коротше кажучи, ми їдемо дорогою на схід.

— Михасе!!!!

Мені довелося підвести дитину до будинку і дати жінці виплакатися. Хлопчик тримався на диво спокійно і дуже серйозно вмовляв маму зачекати до ранку. Коли ми йшли геть, вона все ще ридала.

— Вона у тебе що, з білих? — поцікавився я, розвертаючи тушу мотоцикла.

— Ні. У мене дідусь — білий маг.

— А, тоді зрозуміло. Сімейне!

— Що — сімейне? — образився хлопчик.

— Нерви слабкі.

Отримавши мою команду, магія мотоцикла вдихнула жар у циліндри, крутонула вал, двигун заревів, з фари вдарив сліпучий конус світла.

— Тримайся міцніше! — скомандував я, і ми покотилися вперед, супроводжувані швидкою тінню немертвої собаки.

У маєток я більше не повертався і було абсолютно правий — плювати на гроші, свобода дорожча! Зранку мені здалося немудрим дозволити чистильнику бачити моє лице: так і до розбирательств із НЗАМПІС недалеко. Я пояснив хлопчикові, що нежитів у маєтку більше немає, а з іншим поліція сама розбереться, і строго наказав нікому не казати про собаку.

— Якщо тільки не спитають зовсім прямо — брехати негарно.

Він з розумінням кивав.

Господарі ферми, стривожені звісткою про напад ґулів і обнадієні моїми запевненнями, що тепер все буде добре, погодилися доглянути за дитиною і дати знати про все, що сталося, у поліцію. Вже на півдорозі до траси, здалеку, я розгледів колону військових вантажівок з логотипами НЗАМПІС, яка котилася в хмарі куряви назустріч, і одразу повернув у кущі — відновлювати знайомство з улюбленою конторою мені зовсім не хотілося.

Тільки через добу, добравшись до Редстона і побачивши заголовки ранкових газет, я зрозумів, що сталося. Виявилося, що напередодні один з поліцейських таки прорвався через проклятий ліс і зумів викликати підмогу. Полк НЗАМПІС підняли за тривогою, вони гнали туди всю ніч, тому що троє активних ґоулів — страшна сила (спочатку їх було четверо, але небіжчик чистильник дорого продав своє життя). Одразу слідом за колоною військових мчала зграя журналістів, готових життям заплатити за можливість спостерігати за такою подією (я бачив, як кілька з них голосували на узбіччі, але інтуїція підказала мені не зупинятися). І ось вони на місці, а там не те що ґоула, а навіть ґуля завалящого нема — всіх перебили.

От тут то і народився «чорний лицар на рогатому страховиську».

Вся преса ходила на бровах, смакуючи історію про мага-приватного підприємця, який успішно замінив цілий батальйон. Більш розсудливі голоси підіймали питання,