Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова
— Новенький, — довірливо шепотів капітан начальникові.
— Студент? — Незадоволено морщився координатор, намагаючись відсторонитися. — З такими навиками? Трьох ґоулів одночасно, практично, голими руками, експромтом, ніби ногу почухав! Соромно визнавати, але серед відомих мені бійців немає особи такого масштабу.
— Талановитий студент! — Паровоз нависав над чорним великою теплою хмарою.
І містер Сатал здався.
— Добре. Проведіть опитування викладачів університету, чи немає у них на приміті якого генія початківця.
— … і при грошах.
— Точно. Підловити не підловимо, але хоча-би прослідкуємо. Цього парубка треба вербувати…
Вербувати! Спочатку треба знайти. Потім клопотати про нього на суді, дати хорошу рекомендацію і прийняти на службу (бажано — пов’язавши одне з другим). Тільки спочатку доведеться добре побігати…
Але бродити офісом з діловим виглядом і без конкретної мети капітана Бера заставляли не думки про Чорного Лицаря. Він не був магом і ніякими Джерелами не володів, але роки служби і життєві випробування навчили його відчувати наближення неприємностей ще тоді поки всі інші бачили лише приводи для веселощів. І от зараз Паровоза не відпускало відчуття, що ситуація має неправильну форму
Міркуючи логічно, події в óкрузі ніяк не повинні були привести до торжества чорних магів. Усі умови катастрофи були в наявності: розпущена команда чистильників з жирним ідіотом на чолі, довге (аж занадто) ігнорування центральним офісом запитів Редстонського відділу, молодий координатор, який ще не у всьому орієнтується, і преса, налаштована на скандал. Ситуація носила чіткі сліди серйозного планування, а потім на сцені з’явився підприємливий приватник, наступив на всі можливі мозолі і, як раптом виявилося, поміняв мінус на плюс. І що особливо гидко — Ларкес, безперечно, грав у всій цій виставі якусь роль. Капітан Бер усім нутром відчував, як насувається біда.
Хоча не можна було виключити, що вся справа лише у зміні кабінету.
Глава 13
Мені ще ніколи не доводилося працювати в колективі якщо не вважати колективною роботою поїздку на Острів Короля, однак треба розуміти, що часи, коли алхіміки працювали в гаражах і ще й самі по собі, канули в минуле безповоротно (мій мотоцикл — окрема тема). Майбутнє належить великим дослідницьким дослідним інститутам і крупним корпораціям! Отже, я або повинен навчитися ладнати з товаришами по службі, або стати настільки геніальним, щоби мені вибачали все.
Поглинений цими думками я купив з лотка копійчану брошуру «Діловий Етикет», прочитав, і зрозумів, що складена вона якимось доброзичливцем, який намагався допомогти проститутками вибитися в секретарки. З іншого на очі попадалися посібники зі створення команди, але тоді нинішнього директора довелося би звільняти… Питатися поради у Чвертки було тим більше марно. Ні, він відповість, але спаси мене Бог робити хоч щось так, як він сказав!
Було би простіше, якби працедавець призначив мені співбесіду — ми би подивилися одне на одного і зрозуміли, хто чого вартий, але Рон передав, що містер Полак надає перевагу підходу, коли випробовуєш людину на практиці. Я не зрозумів, він що, вважає: «З яким чорним не зв’яжешся — один пес»? Чи це наш з Чверткою патент справив на нього таке враження? З іншого боку, за ті гроші, що там пропонували на випробувальний термін, можна було хоч мавпу до кульмана поставити — все-одно залишишся в прибутку.
У всій цій ситуації був ледь помітний, але якийсь незрозумілий і неприємний мені сумбур. З одного лише цього можна було би здогадатися, в чому справа, але я все ще залишився наївним (Зрозуміло? Наївним!) і не зіпсованим життям студентом.
І ось настав він — перший день мого дорослого життя.
На роботу я пішов у своєму діловому костюмі (варіантів у мене було небагато), тільки краватку одягати не став — краватки мені уже набридли. Контора, яку я шукав, була розташована в дешевому офісному будинку, на третьому поверсі. На дверях була прибита припорошена табличка, яка пояснювала, що всередині знаходиться фірма «Біокін», ніяких алхімічних асоціацій назва не викликала. За дверима знаходився величезний зал, про приналежність якого до творчого процесу можна було судити лише за парою кульманів, запханих в куток, і рулонами ватману, розкиданими на столах по сусідству з товстими папками і іншим офісним мотлохом. За єдиним не захаращеним столом біля дверей пили каву хлопчина в уніформі кур’єра і дві дівулі (тут я одразу згадав «Діловий етикет»). Перша, руденька, мило хихотіла, друга, жагуча брюнетка, блискала з-під довгої гривки неймовірно блакитними очима. Я, не без жалю, перервав їх свято:
— Як я можу знайти містера Полака?
Руденька ткнула пальцем в дальній кінець залу, туди, де завали папок і креслень були особливо високими. Признаюся, я не одразу розгледів за ними людину. Мене він не бачив і не чув, але не тому, що з головою занурився в роботу — Містер Полак солодко спав, завалившись на стопку папок і висунувши ноги в прохід.
— Добрий день! — обережно покликав я.
Він стрепенувся, оглядаючись навколо осоловілими очима. Я терпляче чекав, поки його лице не набуде осмисленого виразу.
— Мені було призначено на третю.
— О… Хіба? Звичайно! Містер Тангор?
У мене виникла підозра, що два рази підряд слово «містер» цей тип вимовити не зможе, і не тому що тільки прокинувся! З деякими отетерінням я розглядав людину, цілого керівника фірми: на ньому була картата сорочка фермера і комбінезон а-ля стайня або обора (якби не якість тканини, я би вирішив, що зі стайні він і прийшов), а у вусі хвацько виблискував кульчик.
!!!
І тут до мене достукалася істина: мій перший начальник був класичним, махровим представником «бадилля». Оце я попав!
— Можна просто Томас…
Він засяяв посмішкою і представився:
— Джеф. Хочеш кави?
— Дякую…
— Дівчатка, дівчатка! Кави!!
Взагалі-то, я намагаюся не приймати стимуляторів у другій половині дня, але збити його з думки було неможливо. Кур’єр тихо випарувався, секретарки перестали хихотіти і стали зосереджено гриміти посудом.
— До речі, зовсім не обов’язково так одягатися! В нашій фірмі прийнятий неформальний стиль одягу, — він відтягнув шлейку комбінезона.
Вважайте мене провінційним, але ходити в такому ганчір’ї вулицями я би не зміг, хіба що переодягатися в нього на місці, як у спец одяг. Але такий підхід могли сприйняти і за образу, не кажучи вже про те, що тут немає де приткнутися
