Заборонені чари - Олег Євгенович Авраменко
Маріка чудово розуміла, що Аліса має рацію. Хоча з налагодженням порталу не варто було зволікати, зайве квапитися також не було сенсу. Чотири години тому Стен, залишаючи з військом Цервениград, надіслав їй останнє вітання, і найближчими днями вони не матимуть можливості ні побачитися, ні просто перемовитися бодай кількома словами. Конори могли обмінюватися думками лише тоді, коли перебували на відстані щонайбільше двох-трьох миль один від одного або від налаштованих на них порталів. А створити робочий переносний портал поки ще нікому не вдавалося…
Маріка невпевнено відступила на кілька кроків від свого наналагодженого порталу.
— От цього я ніяк не збагну, — повільно промовила вона, відгукуючись на власні думки. — Хоч убий, не збагну.
— Про що ти? — запитала Аліса.
— Та про переносні портали, — відповіла Маріка. — Начебто всі портали рухаються: разом з Землею — довкола її осі й довкола Сонця, разом з Сонцем — довкола центру Ґалактики, разом з Ґалактикою — чортзна як і куди. Та ще й весь Всесвіт розширюється… І взагалі, рух та спокій відносні. А проте, переносні портали не працюють.
Аліса всміхнулася, зрадівши, що Маріка трохи відволіклась від своїх власних проблем.
— Стара пісенька, — сказала вона. — Втім, зараз тобі краще зайнятися теорією, ніж практикою.
Маріка недбало стенула плечима.
— Та яка вже тут теорія! Я не маю навіть поганенької гіпотези — самі лише питання без відповідей. Для решти Конорів все ясно і зрозуміло: спокій — поняття абсолютне, Земля — нерухома, і портал, щоб він міг працювати, мусить бути зафіксованим у просторі. Тобто, вони бачать закономірність, хай і без пояснення. А я не бачу жодної закономірності — і це мене бісить. Виходить, що чим більше я дізнаюся про світобудову, то менше розумію, як усе влаштовано.
— Це цілком природно, — зауважила Аліса. — Що більше знань має людина, то ширше їй відкриваються горизонти непізнаного. На лекції з філософії наш викладач навіть малював на дошці наочну схему: мале коло — мала границя, велике коло — велика границя. І цитував слова Сократа… чи Декарта… ну, одного з давніх греків: „Я знаю, що нічого не знаю“.
— Декарт не був давнім греком, — уточнила Маріка. — Він був французом і жив у сімнадцятому сторіччі. Я читала про нього.
— Невелика різниця, — відмахнулась Аліса. — Всіх греків та французів не запам’ятаєш. Тим більше, що я філолоґ, а не філософ.
З цими словами вона підійшла до стінної шафи, всередині якої було споруджено портал, і рішуче захряснула дверцята. Маріка збиралась була запротестувати, але потім передумала. В її теперішньому стані й справді не варто займатися серйозними справами, що вимагали цілковитої зосередженості. Портал може зачекати й до завтра.
— Таки добре, що ми вирішили замаскувати його, — сказала вона.
— І то правда, — згідно кивнула Аліса і раптом лукаво всміхнулася. — А то уяви собі картину: ми з тобою мило розважаємося в ліжку — і тут з порталу вистрибує твій брат. Та поки він відчинить шафу, ми матимемо час бодай накритися ковдрою.
Маріка зашарілася.
— Ні, йдеться про інше.
— Знаю, що про інше. Просто я випустила з уваги, що зараз у тебе негаразд з почуттям гумору. — Аліса відійшла від шафи і влаштувалася в кріслі. — В усій цій історії мене втішає одне: я недаремно пожертвувала шафою. Дядько дуже помилявся, коли казав, що в наш час з порталом можна не критися.
— Помилявся… Авжеж помилявся, — замислено промовила Маріка й зітхнула. — Швидше б він повернувся.
Позавчора ввечері сер Генрі поїхав на півтора тижні до Лондона. Останні аналізи засвідчили повне зникнення пухлини з усіма метастазами, і місцеві лікарі, приголомшені дивовижним одужанням пацієнта, якого вважали приреченим, відрядили його на ґрунтовне обстеження до одного з лондонських світил онколоґії. Певна річ, сер Генрі міг і не їхати — він цілком покладався на доччину майстерність і не сумнівався, що хворобу переможено. Але, порадившись із Марікою та Алісою, вирішив дослухатися до рекомендацій своїх лікарів. Будь-який інший пацієнт на його місці так би й учинив; тому не варто було привертати до себе зайву увагу, демонструючи своє легковажне ставлення до такої небезпечної хвороби. І сер Генрі поїхав — як виявилося, вельми невчасно…
— Може, варто зателефонувати йому й розповісти про Кейта? — запропонувала Аліса.
Маріка хитнула головою:
— У жодному разі. Телефон можуть прослуховувати.
— Гадаєш? — з сумнівом мовила Аліса. — Невже це так серйозно?
— Це дуже серйозно. Ти просто не бачила Кейтового обличчя, коли він говорив про тих впливових людей. Він був наляканий до смерті. Він боявся — але не мене. Радше він боявся за мене. І за себе також.
Аліса гмикнула.
— Здається, ти захищаєш його. А проте, якщо Кейт не збрехав, і тобою справді цікавляться якісь впливові люди, то сам він… — Вона на хвильку зам’ялася. — Ну, м’яко кажучи, їхній співробітник. А по-простому — шпигун.
— Я теж так думаю, — кивнула Маріка.
— І зовсім не зла на нього?
— Ще й яка зла! Добре, що його не було поблизу, коли я додумалася до цього. Я б йому таке влаштувала! Либонь тому він і поквапився піти — поки я не оговталася… І до речі. Якщо Кейт шпигун, то може, і Джейн працює
