Меч і хрест - Лада Лузіна
А потім, як Вони і прорахували, подалася б усе до того ж Арнольдовича, який мав вивести її на наступного «гравця».
«Вони що ж, за дурку мене тримають?!» – невимовно образилася Катерина.
Але Катя дуркою не була – і тому не закричала, не затупала ногами і не закликала у свідки продавців. Невідомий К. Д. напевно чекав од неї саме цієї реакції. Але вона його розчарувала. І, люб’язно погодившись із підкупленим директором, що її бабуся – відьма, а книжковий текст здатний мімікрувати на очах, залежно від того, чи відчуває він до тих, що читають, родинні почуття, безпристрасно прийняла пропозицію («враховуючи вашу потребу в грошах») зупинитися на тимчасовому компромісному варіанті. І організувати їй зустріч із якимсь громадянином світу, що мешкає в граді Києві та якого може зацікавити можливість переписати текст її книги за п’ятдесят (!!!) тисяч доларів.
Ні, не за дурку, – вони тримають її за дурку з дурок!
Прикрості, як завжди, липнули одна до одної – по дорозі з центру новеньке «вольво» Каті раптом голосно чхнуло і затихло. І поки вона намагалася перегризти шию шоферові Гені, звинувативши того в безладному ставленні до вісімдесятитисячної машини, ловила таксі та стирчала в непролазній пробці, розторопний Арнольдович устиг подзвонити їй на мобільний і бадьоро повідомити, що іноземець згоден і готовий прийти хоч зараз.
– А гроші він готівкою платитиме? – поцікавилася Катя, стримуючи сатиричний смішок.
– Можу сказати одне, – серйозно запевнив її директор, – ви отримаєте їх неодмінно. Добродії, подібні до нього, що набили руку на пактах із дияволом, ніколи не порушують цих кровних зобов’язань… Тим більше, він уже знає, ким була ваша бабуся!
– Біс із нею, з моєю бабусею! – вилаялася Катерина. – За півгодини чекаю вас у себе.
«Зараз циркача мені притягне. І той у мене на очах перетворить бакси на череп’я», – криво посміхнулася вона.
Усі їхні дива були шиті білими нитками й розраховані винятково на дебілів. Але масштаби цієї гри лякали її чимдалі більше. Вона не розуміла, чого Вони домагаються. Навіщо зводять її з розуму?
Але було б значно гірше, коли б відповідь таїлася в самому запитанні, і якийсь К. Д. вирішив послідовно довести її до безумства.
Якийсь закоханий або, що набагато гірше, той, що ненавидить її до похітливості!
Хтось, кого звела з розуму вона, або, що іще гірше, справді божевільний!
– Ганно, – наказала Катя, діставшись свого столу на Андріївськім узвозі. – Запросіть мого заступника. І самі зайдіть сюди на хвилинку. Ні, стривайте… Усе скасовується.
Вона не мала наміру ризикувати!
Минувши свою скуплену оптом (?) приймальню, начальниця зайшла в ліфт, задумливо погладила кнопки і, натиснувши одну з них, поїхала на найбожевільніший поверх, тимчасово окупований прес-центром відомого музичного фестивалю.
Там Катя оцінююче понишпорила очима в клоаці шоу-бізнесу й вивудила із загального сміття та хаосу малолітню жуйну дівулю з червоним рюкзаком за плечима.
– Можна вас на хвилину? – звернулася до неї Дображанська.
Дівуля засмикано кивнула і відійшла вбік.
– Ви журналістка? – На грудях дівулі висів запаяний у пластик «бедж».
– Так, а що? – відповіла та, прожовуючи слова разом із жуйкою.
– Ви тут працюєте?
– Ні, за акредитацією зайшла. А що?
– Хочете заробити сто доларів?
– Як? – понуро спитала журналістка. – Про кого писати?
– Ні-ні, – майже лагідно пояснила їй Катя. – Мені треба, щоб ви піднялися до мене в кабінет і висловили свою неупереджену думку про одну річ. А то мої співробітники… – Вона зневажливо махнула рукою, супроводжуючи цей жест відповідним скептичним висловом. – Мені важливо знати свіжий погляд зовсім сторонньої людини. Мій офіс тут, на кілька поверхів вище.
– І все? – вдоволено заусміхалася дівуля.
– Усе.
Вони не зволікаючи піднялися вгору. Причому малолітка уперто терзала зубами свою гумку і з цікавістю поглядала на Дображанську – було видно, що запропонована нею місія здалася журналістці принадною.
Дівчина зарозуміло подивилася на секретарку, що не удостоїлася начальницької довіри, і, опинившись в кабінеті, набрала підкреслено серйозного вигляду.
– Ідіть сюди, – покликала її Катя до столу, на якому лежала «практично безцінна» підробка. – Ви можете прочитати, що тут написано?
Дівиця старанно вгледілась і здивовано наморщила лоба.
– Ні, – відповіла вона ввічливо. – Тут по-старому.
– А ви спробуйте, – знервовано попросила її Катерина. – Це ж російська мова… Вірно?
Журналістка здивовано смикнула підборіддям, діловито сплюнула жуйку в кулак і спробувала чесно відпрацювати обіцяну сотню.
– «Он іже, відевші гібєль єя от дємона плакохуся зєло», – з натугою прозатиналася вона і запитально подивилася на Катю. – Ще?
Замість відповіді та простягнула їй красивий хрусткий папірець і мовчки вказала на двері затиснутою в руці сумкою.
Слів у неї більше не було. Почуттів і висновків – теж. Усе, що становило в сукупності Катине «Я», миттєво оголосило страйк, відмовляючись прийняти єдино можливий – абсолютно неможливий висновок: цю випадкову, вивуджену нею навмання малолітку ніхто не міг вирахувати й підкупити. А значить, книга справді написана мовою Нестора, і справді лише вона сама… І, отже, має рацію Арнольдович…
Але цей висновок, що невблаганно височів у кінці нехитрих логічних висновків, так і залишився за воротами Катиної свідомості, обложеної загрозливою здоровому глузду низкою фактів. І вона не мала наміру здавати їм фортецю, навіть якщо в неї кінчиться їжа та вода, й доведеться їсти собак і щурів.
– Катерино Михайлівно, – проспівав на столі спотворений голос секретарки. – До вас відвідувачі. Віктор Арнольдович і…
– Просіть, – відчужено озвалася шефиня.
Замість зниклого у дверях червоного рюкзака з’явилися тугі, вже порожевілі в передчутті жирних відсотків директорські щоки в супроводі високого сорокалітнього чоловіка із непроникненим, як сейф, обличчям.