Крила кольору хмар - Дарунок Корній
Якого милого?! Хіба я прохала допомагати, тобто забирати мій біль собі?! Та волати щось на зразок: «Поклади на місце те, що взяв!» — не хочеться. Бо й самому Антонові від такої здобичі задоволення ніякого, он, аж скривився мимоволі. Зрештою, істерик на сьогодні досить. Нібито й гарний вчинок зробив, але відчуваю: не все тут просто. Зараз для нього я — здобич, запах якої він запам’ятав назавжди, коли торкнувся і позичив частинку мене. Тепер і справді начувайся, Адо! Вірний пес нового Господаря віднайде тебе і в іншому місті. Можливо, він і не повірив, що я збираюся втікати, та все ж підстрахувався.
Антон пішов. Павло співчутливо дивиться на мене.
— Того… другого охоронця… він живий? — Ніяк не можу сформулювати запитання.
— Так, але не певен, що це надовго. Своїх хлопців я від нього відігнав. Нащо їм бруднитися. Нехай Антон виконує чорну роботу. Адо, то так, між нами, як порада… — Він на мить замислюється, наче обдумує, чи варто таки її мені давати, та поспіхом додає: — Не думаю, що до такого друга, як Антон, слід спиною повертатися.
— Я це знаю. А щодо друзів… Не думаю, що в нього вони є.
Я підводжуся з лави, намагаючись не зустрічатися поглядом із Павлом. Учора чи й сьогодні вранці він рішуче кинув би у відповідь: нормальна позиція, нафіга такі друзі. Так, нормальна позиція. То чому ти, Павле, дозволив уплутати себе в цю дику історію і навіть не шкодуєш? Друзі пізнаються в біді, чи тут щось інше?
***
У мене таки алергія. На автівки з тонованим склом. Ніби й розумію, що машина інша й ніхто нічого цього разу мені не зробить. Та все одно до машини, завбачливо залишеної Павлом неподалік, я ледь плентаюся. Він, здається, встиг оцінити мій стан і збагнув, що помирати поки не збираюся. Але, на диво, не квапить, не нагадує, що інші зачекалися, що такі-от зволікання небезпечні. Мені знадобилося декілька секунд, аби зрозуміти, що він чекає запитань.
— Як там Іра? — не розчаровую його, запитую.
— Фізично буває гірше. А так… Це ти у нас психолог. Може, Ірі варто скористатися пропозицією твого друга, Антона тобто?
У когось дуже довгий і цікавий ніс. Натяки про «мого друга» взагалі залишаю без коментарів.
— Ні, не варто. Після такої «допомоги» їй хіба що трохи легше стане. Але де гарантія, що завтра той гад, Антон тобто, до Іри не припхається з умислом і не почне розпитувати про всяке-різне? Навмисно запхається в голову. Нашкодить, вона кавалками згадуватиме пережите. А тут знову він. Із пропозицією зарадити лиху. Типу подолання зайвих емоцій, страждань, страхів, докорів сумління, бо, мовляв, йому це не важко, а їй буде приємно? А раптом вона згодиться? Ти колись вампірозалежних бачив? Ірку я їм не віддам.
Нагадування про вампірозалежних змушує Павла всміхнутися, щоправда, невесело. Очевидно, він їх бачив. І не порадив би дивитися на таке нервовим чи вагітним — не для них подібне видовище. Він розуміє, що я кажу не всю правду. Але й не брешу. Грець із ним, із таким способом вирішення проблем. Мабуть, я вже оговтуюся, бо знову важко опанувати цікавість, а це — мій нормальний стан.
— Павле, а твій тренер… сенсей тобто… ще живий?
Він здригається так, немов пропустив удар від значно слабшого супротивника. Певно, запитання виявилося аж надто неочікуваним. Та коли я ставлю і найдурніші запитання, то не видираю відповіді силою, міг би і змовчати. Отже, просто не схотів.
— Ти мене продовжуєш вражати, Адо. Стільки прихованих талантів. Хм, очевидно, настала пора перестати тобі дивуватися, знаючи тепер напевне, чия ти донька. А щодо сенсея… Його вбили. Він же не одного учня отак… працевлаштував до серйозних людей. Чи й не людей. От хтось і вирішив: він знає забагато. — Байдужий голос Павла, погляд у далечінь. І біль. Біль у кожному слові такий, що інший би не втримався, зірвався. — Не я вбивав. Можеш не уточнювати. І ніхто, чуєш, ніхто з його учнів теж. Ще щось тебе цікавить, янголе?
Звертання ігнорую. Однак зауваження, що мене не обходять його особисті справи, так і не висловлюю вголос. Кажу геть інше:
— Не так ти зрозумів мене, Павле. Із Мишком треба щось робити. Б’ється він непогано, але ж… Потрібно йому сенсея знайти, щоб усе правильно пояснив. Це ж найпростіший вихід — гарного учитель для хлопця нараяти.
— Вчителя для Мишка?! Та його простіше вбити, ніж чогось путнього навчити! Гаразд, Адо. Жартую. Не переймайся Михайлом. Я ним займуся. Мене дивує інше: чому ти досі не запитала, що я тут роблю? Тоді сам розповім. Після чесно відпрацьованої зміни мене під будинком пильнували два лицарі печального образу — Мишко та Віктор. Інформація, бачиш-но, їм знадобилася. Куди ви з Іркою поділися, з ким, навіщо, адреса? Ага! Лишень інформація. А далі самі впораються! Камікадзе срані. Віктор ще хоч у гарячій точці встиг побувати, а Мишко… І пороху не нюхав, і не вбивав ніколи, а туди ж, на подвиги, тягне. Герой, блін!
Хтозна, чи Павла дратує необстріляність Мишка, чи те, що така реакція хлопців не видається йому гідною «розумної людини», а може, й те, що він дозволив себе втягнути в не надто добру історію.
— Не переймайся так, Павле. У няньки до нас ти не наймався. За допомогу щиро дякую. Не знаю, як хто, а я таке не забуваю. А зіскочити будь-коли встигнеш. Думаю, що кілька днів буде тиша. Ніхто нас не чіпатиме. Поки правду від вигадки відокремлять, поки збагнуть, що то не таємний могутній супротивник мало не вбив майже всесильного Валерія Едуардовича… А з міліцією, думаю, мій так званий товариш Антон таки якось уладнає справу — в його ж інтересах.
Каюсь, згадка про користь Антона — то справді занадто. Але, якщо щиро, хлопці таки влипли. А хто, скажіть, при здоровому глузді став би їм допомагати? Зрештою, не виключено, що й мені рано чи пізно може знадобитися його допомога…
— А це вже не тобі вирішувати, зрозуміла?! Мене з дитинства вчили: якщо взяв на себе відповідальність за слабших, значить, мусиш витримати. А як ні, то ти — слимак, та й по всьому. Хай
