Гаррі Поттер колекція (комплект із 7 книг) - Джоан Роулінг
Але в тому сні, якраз перед тим, як Гаррі прокинувся від болю в шрамі, Волдеморт був не самотній... він розмовляв з Червохвостом... задумував, як убити Гаррі.
Гаррі аж здригнувся, збагнувши, що опинився перед Гладкою Пані. Він навіть не усвідомлював, куди несуть його ноги. На диво, вона була у своїй рамі не сама. Зморшкувата відьма, що перескочила в сусідню картину, тепер самовдоволено сиділа біля Гладкої Пані. Вона мусила пробігти крізь усі картини, що висіли на цих семи поверхах, щоб дістатися сюди раніше за нього. Тепер вони обидві розглядали його з величезною цікавістю.
- Ну-ну-ну, - промовила Гладка Пані, - Віолетта щойно все мені розповіла. То хто ж це в нас став шкільним чемпіоном?
- Бридня, - хмуро буркнув Гаррі.
- Аж ніяк! - відказала бліда відьма обурено.
- Ні, ні, Віолю, це пароль, - заспокоїла її Гладка Пані, а тоді відхилилася на своїх завісах і впустила Гаррі у вітальню.
Галас, що там здійнявся, мало не збив його з ніг. Наступної миті десятки рук затягли Гаррі у вітальню, і він побачив учнів з ґрифіндорського гуртожитку - всі вони кричали, плескали в долоні й свистіли.
- Ти мусив нам сказати, що подав свою кандидатуру! - загорлав Фред. Видно було, що він роздратований і водночас глибоко вражений.
- Як це ти так зумів, що й борода не виросла? Класно! - ревів Джордж.
- Та я ж нічого, - виправдовувався Гаррі. - Я й сам не знаю як...
Але тут до нього підлетіла Анжеліна. - Якщо вже не я, то добре, що хоч ґрифіндорець...
- Гаррі, тепер ти відплатиш Діґорі за той останній матч! - верескнула Кеті Бел, ще одна загоничка ґрифіндорських квідичистів.
- Гаррі, у нас є що їсти. Хочеш?
- Я не голодний. На бенкеті наївся...
Та ніхто й чути не хотів, що він не голодний. Ніхто й чути не хотів, що він не підкидав свого імені в Келих. Ніхто не помічав, що він зовсім не мав настрою святкувати... Лі Джордан видобув звідкілясь ґрифіндорський прапор і наполягав, щоб Гаррі загорнувся в нього, мов у плащ. Гаррі ніяк не міг вислизнути. Щоразу, коли він наближався до сходів у спальню, його оточувала юрба, примушуючи випити ще маслопива, пхаючи йому в руки хрустики й горішки... Усім кортіло довідатись, як він це зробив, як перехитрував лінію вікової межі і спромігся підкинути в Келих своє прізвище...
- Та ні ж, - повторював він знову й знову, - я не знаю, як це сталося.
Але ніхто не звертав на це уваги, тож він міг узагалі нічого не говорити.
- Я страшенно втомлений! - почав він благати, коли минуло майже півгодини. - Ні, Джордж, серйозно ... я йду спати...
Понад усе він хотів знайти Рона й Герміону, тобто людей зі здоровим глуздом. Проте їх у вітальні не було видно. Наполягаючи, що йому треба йти спати, і ледь не збивши з ніг малих братів Кріві, що підстерігали його біля підніжжя сходів, Гаррі нарешті вирвався й помчав до спальні.
На його превелику втіху, Рон був там. Він лежав на своєму ліжку в порожній спальні, навіть не роздягнувшись. Коли Гаррі грюкнув за собою дверима, Рон підняв голову.
- Де ти був? - спитав Гаррі.
- А-а, це ти, - озвався Рон.
Він усміхався, але дуже дивно й напружено. Гаррі раптом усвідомив, що й досі обгорнутий яскраво-червоним ґрифіндорським прапором, що ним обв'язав його Лі. Поспіхом почав його стягати, але той був прив'язаний дуже міцно. Рон лежав на ліжку нерухомо й стежив, як Гаррі намагається вивільнитись.
- Ну, - сказав він, коли Гаррі нарешті позбувся прапора й кинув його в куток. - Вітаю.
- З чим вітаєш? - глянув Гаррі на Рона.
З Роновою усмішкою було щось відверто не те - вона більше скидалася на гримасу.
- Більше ж ніхто не перетнув вікової межі, - мовив Рон. - Навіть Фред із Джорджем не зуміли. Чим ти скористався - плащем-невидимкою?
- Плащ-невидимка мені б не допоміг, - поволі відповів Гаррі.
- Справді, - погодився Рон. - Якби то був плащ, ти б мені, мабуть, сказав... бо ми б обидва могли під ним сховатися, правда? Але ти знайшов інший шлях, так?
- Послухай, - промовив Гаррі, - я не підкидав свого прізвища в Келих. Це зробив хтось інший.
Рон здивовано звів брови.
- Але навіщо?
- Не знаю, - знизав плечима Гаррі. Він відчував, що відповідь «щоб мене вбити» прозвучала б дуже театрально.
Ронові брови піднялися так високо, що ледь не сховалися під чубом.
- Усе гаразд, мені ти можеш сказати правду, - промовив він. - Якщо не хочеш, щоб знали всі інші, то нехай, але я не розумію, навіщо тобі брехати? У тебе ж через це чемпіонство неприємностей не було! Ота подруга Гладкої Пані, Віолетта, вже всім розстрекотала, що Дамблдор дозволив тобі брати участь у турнірі. Приз - тисяча ґалеонів! І ще тебе звільнили від річних іспитів...
- Я не підкидав свого прізвища в той Келих! - почав уже сердитися Гаррі.
- Ага, нехай, - проказав Рон не менш скептично, ніж Седрик. - Хоч зранку ти казав, що зробив би це вночі, щоб ніхто не побачив... Я не дурень.
- Але добре ним прикидаєшся, - буркнув Гаррі.
- Так? - перепитав Рон, і на його обличчі не залишилося й сліду усмішки. - Лягай спати, Гаррі, бо завтра доведеться вставати вдосвіта - фотографуватися чи інтерв'ю давати.
Він засунув запонами своє ліжко, а Гаррі так і залишився стояти коло дверей, втупившись у темно-червоний оксамит, за яким лежав один з небагатьох, хто мав би йому повірити.
- РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ -
Звірка чарівних паличок
Коли Гаррі прокинувся в неділю вранці, то не зразу пригадав, чого йому так прикро й неспокійно. А тоді на нього накотилися спогади вчорашнього дня. Він сів на ліжку й відхилив запону, збираючись поговорити з Роном, щоб примусити Рона йому повірити - але Ронове ліжко було порожнє. Він, мабуть, уже пішов снідати.
Гаррі вдягнувся й зійшов гвинтовими сходами у вітальню. Щойно він там з'явився, як ті учні, що вже поснідали, заплескали в долоні. Йому відразу розхотілося йти до Великої зали й зустрічатися з рештою ґрифіндорців, що ставилися до нього як до героя. Але
