Зона покриття - Стівен Кінг

— Я йтиму з піднятими руками. Подзвоню в двері. Якщо хтось відповість, скажу, що просто хочу поговорити. У найгіршому разі він звелить мені забиратися до дідька.

— Ні, у найгіршому разі він застрелить тебе на своєму довбаному килимку перед дверима і залишить у мене на руках дівчинку-підлітка, у якої немає матері, — відрубав Том. — Можеш скільки завгодно вдавати із себе розумника з тими старими серіями «Зони сутінок», тільки не забувай про бійку людей, яких ти сьогодні бачив біля бостонського метро.

— То було... Не знаю, як це назвати, але ті люди були божевільними в клінічному сенсі. У цьому ти можеш не сумніватися, Томе.

— А як щодо Вбивчої Берти з Біблією? І тих двох, що билися за барильце? Вони теж були божевільними?

Ні, авжеж ні, але якщо у будинку навпроти був пістолет, то Клай будь-що хотів його дістати. А якщо там кілька пістолетів, то непогано було б і Тома з Алісою озброїти.

— Я думаю про те, як ми подолаємо понад сто миль на північ, — сказав він. — Може, нам вдасться вкрасти машину і трохи проїхати, але є й інший варіант: весь шлях доведеться долати пішки. Ти збираєшся йти неозброєним, маючи для захисту тільки ножі? Я звертаюся до тебе, як серйозний чоловік до іншого серйозного чоловіка, бо деякі люди з тих, що нам зустрінуться по дорозі, обов'язково будуть озброєні. Тобто ти і сам це знаєш.

— Так, — підтвердив Том і, запустивши пальці у своє акуратно підстрижене волосся, смішно скуйовдив його. — І я знаю, що Арні та Бет, мабуть, зараз немає вдома. Вони були схиблені на різних електронних новинках не менше, ніж на зброї. Він завжди патякав по мобільному за кермом свого здоровенного фалічного «додж-рема».

— От бачиш! Що й треба було довести. Том зітхнув.

— Добре. Усе залежатиме від того, як складеться ситуація вранці. Згода?

— Згода. — Клай знову взяв свого бутерброда. Тепер він відчув легкий голод.

— Куди вони поділися? — запитав Том. — Ті, яких ти називаєш мобілоїдами. Куди вони пішли?

— Не знаю.

— Я ось що думаю, — сказав Том. — Я думаю, що вони позаповзали в будинки й будівлі приблизно о тій порі, коли зайшло сонце, й повмирали.

У погляді Клая читався сумнів.

— Поглянь на ситуацію раціонально і переконаєшся, що я маю рацію, — продовжував Том. — Ти згоден зі мною, що, ймовірніше за все, це був якийсь терористичний акт?

— Схоже, що це єдине можливе пояснення, хоча я не доберу, як можна запрограмувати будь-який сигнал, байдуже якої руйнівної сили, на такі дії.

— Ти вчений?

— Ти ж знаєш, що ні. Я художник.

— Тобто, коли уряд інформує тебе, що з літаків можна спрямувати комп'ютеризовані смарт-бомби таким чином, щоб вони проникли через двері бункера в пустелі, на відстані приблизно дві тисячі миль, все, що ти зможеш, — подивитися на фотографії і прийняти на віру, що така технологія існує.

— Хіба Том Кленсі мені брехатиме? — без тіні іронії запитав Клай.

— І якщо та технологія існує, чому б не припустити, хоча 6 абстрактно, що ця теж є?

— Добре, розшифруй. Коротко, будь ласка.

— Приблизно о третій годині цього дня якась терористична організація, можливо, навіть уряд маленької держави, посилає щось на зразок сигналу або імпульсу. На цей момент нам доведеться припустити, що цей сигнал був переданий на всі мобільні телефони у світі. Сподіватимемося, що цього не сталося, але зараз, думаю, ми мусимо припускати найгірше.

— Усе вже скінчилося?

— Не знаю, — відповів Том. — Хочеш взяти мобільний і з'ясувати?

— Ризиковано, — озвався Клай. — Мій синок вимовляє touche[20]. Благаю Тебе, Господи, хоч би він і досі так це вимовляв.

— Але якщо це угруповання може передати сигнал, який позбавить розуму кожного, хто його почує, — продовжував Том, — то хіба не може статися так, що сигнал також містить для них вказівку накласти на себе руки через п'ять годин? Або просто лягти спати й перестати дихати?

— Я б сказав, що це неможливо.

— Раніше мені б і на думку не спало, що на мене від готелю «Пори року» через дорогу пертиме божевільний з ножем, — відзначив Том. — Або що Бостон згорить дотла, а все його населення, тобто та частина, якій пощастило, бо в неї не було мобільних телефонів, втече з міста мостами Містик і Закіма.

Він нахилився вперед, пильно розглядаючи Клая. «Він хоче в це вірити, — подумав Клай. — Не марнуй часу на те, щоб переконати його в протилежному, бо він справді, справді хоче в це вірити».

— Певним чином це нічим не відрізняється від біотероризму, якого так боявся уряд після одинадцятого вересня, — стверджував Том. — За допомогою мобільних телефонів, які нині стали основною формою спілкування в нашому повсякденному житті, ти водночас перетворюєш народ на новобранців у лавах своєї армії — армії, яка в буквальному розумінні цього слова нічого не боїться, бо вона божевільна, — і знищуєш інфраструктуру. Де зараз Національна гвардія?

— В Іраку? — навздогад кинув Клай. — В Луїзіані? Жарт вийшов не надто вдалий, і Том не посміхнувся.

— Ніде. Як можна задіяти національну армію, якщо навіть та сама мобілізація повністю залежить від стільникової мережі? Щодо літаків, то останнім, який я бачив у повітрі, був той невеликий, що розбився на розі Чарльз та Бікон. — Він зробив паузу, а тоді продовжив, дивлячись через стіл прямо в очі Клаю. — Усе це зробили вони... ким би вони не були. Вони спостерігали за нами з того місця, де живуть і поклоняються своїм богам, і що ж вони побачили?

Клай похитав головою, заворожений блиском у Томових очах за скельцями окулярів. Це були майже очі провидця.

— Вони побачили, що ми збудували точну копію Вавилонської вежі... конструкція якої трималася на самих лишень електронних тенетах. За лічені секунди вони змели мережу, і наша вежа впала. Усе це зробили вони, а ми троє — немов жуки, що завдяки щасливому збігу обставин врятувалися з-під ноги велетня, яка б неминуче нас розчавила. Усе це зробили вони, і ти гадаєш, що вони не могли закодувати сигнал таким чином, щоб він змусив уражених просто заснути і перестати дихати за п'ять годин