Кохана майстра смерті - Олеся Лис

─ Вибачте, Леді Гертруда, ─ розводжу я руками, соромлячись цього неподобства. ─ Я не очікувала, що все настільки погано ...

Жінка збуджено виблискує очима і широко посміхається:

─ Ну що ти, дитино, справді ... ─ гладить вона мене по плечу. ─ Це ж не твоя вина. Тим більше, вода і ганчірки миттю перетворять цей антураж в дуже затишне житло.

Я не можу не посміхнутися у відповідь, розуміючи, що вона має рацію. Тільки ось управлятися нам, схоже, доведеться самим. Навряд чи хтось із села наважиться піти служити в замок з привидами, та ще й там, де живе проклявша його відьма-вбивця. Про що тут же і повідомляю своїй няні.

─ А ми на що? ─ безтурботно хихоче леді і упирає руки в боки. ─ Зараз перепочинемо трохи, злегка приберемо, щоб можна було переночувати, а завтра вже почнемо діяти в більш глобальних масштабах ... ─ фонтанує ентузіазмом вона. ─ А Шон днів через п'ять, максимум тиждень привезе помічників.

Я моментально заряджаюсь від неї цієї невгамовною енергією та впевненістю, що все буде добре. Залишивши Гертруду в її кімнаті розбирати свій саквояж, виходжу, щільно причиняю двері і, не втримавшись, спираюся рукою, а потім і лобом об кам'яну стіну коридору.

─ Я повернулася, мій дорогий ... ─ прикривши очі, шепочу кам'яному будинку, немов він жива істота. ─ Тепер все буде добре ...