Кохана майстра смерті - Олеся Лис
Ну що ж, цього слід було очікувати. Джері любили всі, його не можна було не любити, ─ добрий, милий, справедливий.
В мою ж невинність не вірив ніхто. Я вбила їх лорда, але спочатку обплутала своїми відьомськими чарами його і його батьків. А потім вбила.
Опускаю голову і приховую почервонілі від сорому щоки за довгими пасмами волосся. Гарне привітання, нічого не скажеш. І що Кіан про мене зараз думає? Напевно, це можна прочитати на його обличчі, але я до дрижаків боюсь заглянути йому в очі і вважаю за краще гіпнотизувати підлогу, розглядаючи якесь лушпиння, шматочки засохлого хліба і навіть курячу кістку, які не інакше як задля краси розкидані по всій площі залу.
─ У вас завжди було тут так порожньо? ─ незворушно запитує чоловік.
Я хитаю головою, ні маючи зараз ані найменшого бажання говорити.
─ Треба буде Шона послати в Рейрок, нехай пару чоловік привезе, якщо вже за куховаркою буде їхати. Думаю, з села багато хто захоче спробувати щастя в іншому місці і з задоволенням погодяться на роботу.
─ А чому це Шон за новою куховаркою поїде? ─ від подиву забуваю, що збиралася мовчати. ─ А ти що, вважаєш за краще цю? ─ Кіан дивиться на мене, піднявши брови.
Знизую плечима. Якщо чоловік вирішив замінити кухарку, це його вибір, тільки ось хіба в ній одній справа? Всіх жителів села він навряд чи зможе замінити ...
Нарешті, зацікавлена шумом у великому залі, вниз спускається Мелісанда. Тітонька одягнена шикарно, я ніколи не бачила на ній настільки дорогого вбрання.
Котт найніжнішого блакитного кольору, сюрко з найтоншої вовни трохи темніше відтінком, розшитий золотими нитками наймайстернішошю вишивкою, яку мені тільки доводилося бачити.
Вона ступає по брудних кам'яних сходах немов по килимовій доріжці в палаці короля, і тримається так, ніби й сама королева, не інакше. Я вже забула, яким гордовитим і презирливим може бути вираз її обличчя.
Іноді ми з Джері жартували, що вона, видно, і народилася такою, яка відразу ж дивиться на інших, наче на нікчем.
Але, побачивши мене, на хвилину в її очах спалахує не звична зарозумілість, а найсправжнісінький переляк. Рука, унизана перснями, хапається за серце, а сама вона стає блідішою за полотно.
─ Айне?
Я піднімаю підборіддя і примружую очі. Зараз не на часі показувати слабкість. Як-небудь потім себе пошкодую, себе і Джері ...
─ А ви кого очікували побачити, дорога тітонька? Привид?
Мелісанда приходить до тями і, спустившись, підходить до мене, повністю ігноруючи Кіана. ─ Як ти посміла сюди з'явитися, вбивця ?! Я сподівалася, що твої останки давно гниють у вигрібній ямі!
Я, на мить застигаю від такої неприкритої ненависті, але швидко приходжу до тями і роблю крок вперед, опинившись майже впритул до неї. Чи то злість дає мені сили, чи то я вже відійшла від слабкості, але на ногах стою досить твердо.
─ Посміла ?! Своє забрати приїхала! Кінлох мій! Мені його батьки заповідали.
Мелісанда червоніє від злості і стискає руки в кулаки.
─ Які вони тобі батьки, відьомське кодло ?! ─ шипить вона крізь зуби і замахується.
Я здіймаю руки, щоб прикрити обличчя і зажмурююсь, але удару не відчуваю.
Повільно розплющую очі і бачу, що наді мною нависає її долоня, перехоплена твердою рукою Кіана.
─ Ніхто не сміє ображати, а, тим більше, заподіювати шкоду моїй дружині.
Тітонька кривиться від болю, напевно некромант досить-таки сильно стискає її руку, і відступає.
─ Що ви собі дозволяєте? Я зараз варту покличу, і вас викинуть втришия! ─ зарозуміло вигукує вона, окидуючи його поглядом.
─ Я можу дозволити собі все, що захочу, бо господар цього замку, ─ спокійно заявляє він, відпускаючи її руку. ─ Король як весільний подарунок заповів Кінлох мені. Ви ж не спромоглися хоча б раз з'явитися в суді, щоб почути рішення брезіма ...
Я дивлюся широко відкритими очима на чоловіка. Ось воно що. Справа не в мені. Чоловік їхав оглядати свої нові володіння ... А я вже дурепа розмріялася. Ну не те щоб розмріялася, але думка про те, що я можу бути для нього не просто несподіванно з'явившимся баластом, набридливою ученицею, якій в голову треба забивати знання, істотою, яка заслуговує на співчуття і жаль, а чимось більшим ...
Мелісанда спалахує:
─ Ми будемо скаржитися! Подавати прохання в суд.
─ Скаржтеся, ─ велично дозволяє чоловік, обіймаючи мене за талію. ─ У вас є три години на збори. До речі, де ваш чоловік? Йому б теж не завадило дізнатися чудову новину ... А ми поки з дружиною оглянемо, до чого ви довели колись вельми заможні володіння. А ось облікові книги та керуючого я бажаю бачити негайно, втім ... вашого чоловіка теж. У мене маса питань до них.
Тітонька, ледь стримуючи гнів, різко розвертається і, хльоснувши спідницею по ногах, піднімається сходами. Як тільки вона зникає, повертаюся до чоловіка і шиплю:
─ Ти нічого не хочеш мені пояснити?
Кіан притискає палець до моїх губ, попереджуючи спробу бовкнути зайвого, і одними губами шепоче:
─ Потім...
О, як мені подобається це «потім». Прям чарівне слово якесь. Все потім, потім, потім ... Таке відчуття, що в понятті некроманта «потім» синонім «ніколи».
─ Де ми можемо поки влаштуватися? ─ запитує він, ─ Тобі не завадило б прилягти.
─ Не хочу я лежати! ─ розсерджено заперечую, все ще обмірковуючи недавно озвучену ним новину. ─ Я себе відчуваю нормально.
Чоловік сердито примружується, але я повністю ігнорую його безсловесний докір.
─ Добре. Тоді де ми можемо поселити Гертруду. Вона, між іншим, скоро вже приїде і вельми втомлена. На відміну від тебе, їй не шістнадцять.
─ Мені дев'ятнадцять, ─ моментально спалахую. ─ Соромно не знати вік дружини. Хоча ... в твоїх роках проблеми з пам'яттю не рідкісне явище ... ─ знущаюсь, співчутливо хитаючи головою і натякаючи, що чоловік старший за мене більше ніж на десять років.
І коли тільки в мені ця уїдливість проклюнулась? Я ж, в загалом, була завжди толерантною і м'якою. Чи то характер Айні лізе назовні, чи то вчитель у мене талановитий ...
