Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

— Спренів вітру, — пояснив Каладін, — тих, що летять услід за бурею. Ти впевнена, що не хочеш приєднатися до них?

З палким бажанням в очах вона глянула в західному напрямку.

— Ні, — зрештою сказала вона, і далі танцюючи, — мені й тут непогано.

Каладін стенув плечима. Вона вже не пустувала так сильно, як колись, а він більше не дозволяв собі дратуватися через її присутність.

— Тут поблизу є інші, — сказала вона, — такі само, як ти.

— Раби?

— Не знаю. Люди. Не ці, що тут. Інші.

— Де?

Крутнувши напівпрозорим білим пальчиком, вона тицьнула ним у східному напрямку:

— Там. Їх багато. Дуже-дуже багато.

Каладін підвівся. Він і гадки не мав, що спрени розбираються в тому, як вимірюються відстань і кількість. «Так… — примружив очі Каладін, вдивляючись у горизонт. — Це дим, але ж чи з коминів?» Вітерець доніс до нього й запах. Якби не дощ, він би, ймовірно, занюхав його раніше.

Та хіба не все одно? Де бути рабом, а вільним все одно не стати. Він змирився зі своєю долею. Так він тепер і житиме: ні тривог, ані турбот.

Та все ж він зацікавлено вглядався вперед, поки фургон виїжджав на схил пагорба, поступово даючи рабам змогу як слід роздивитися картину, що поставала перед їхніми очима. То було не місто, а дещо набагато більше, дещо величніше. То був гігантський військовий табір.

— Великий Прародителю бур… — прошепотів Каладін.

Десять армій стояли бівуаком на знайомий йому алетійський манір — у формі кола, залежно від рангу конкретного з’єднання: обозники по краях, за ними кільце найманців, солдати-громадяни ближче до центру та світлоокі офіцери в самій середині. Військо облаштувалось у величезних скельних заглибленнях, подібних до кратерів — тільки краї були більш нерівними, зазубреними. Мов розбиті яєчні шкаралупи.

Вісім місяців тому Каладін полишив достоту таку саму армію, тільки Амарамове військо було значно менше. Натомість це займало милі й милі кам’янистої рівнини, далеко простягаючись як у північному, так і в південному напрямках. У повітрі гордо майоріло не менше тисячі знамен із не менш як тисячею диґліфів, що позначали різні роди. Із зовнішнього боку табору траплялися й намети, проте більшість воїнів були розміщені у великих кам’яних казармах. Отже, без Душезаклиначів не обійшлося.

Над табірною стоянкою просто перед ними вився прапор, який Каладін бачив у книжках. Темно-синій із білими ґліфами «хох» і «лініл», стилізованими під меч поряд із короною. Дім Холін. Королівська династія.

Передчуваючи недобре, Каладін глянув у далину по інший бік бівуаку. Пейзаж на схід від нього виглядав достеменно так, як про нього й оповідалося в дюжині різних історій про кампанію короля проти зрадників-паршенді. Скільки сягало око, простилалася величезна й розтріскана скеляста рівнина — така широка, що іншого краю було не побачити, — поколота й порізана крутими проваллями та розколинами у двадцять, а то й тридцять футів завширшки. Вони були такими глибокими, що ховалися в темряві, утворюючи зубчасту мозаїку нерівних плато — як величеньких, так і крихітних. Розлога рівнина скидалася на таріль, яку спочатку розбили, а потім осколки знову склали докупи, позалишавши між ними трохи вільного простору.

— Розколоті рівнини, — прошепотів Каладін.

— Що? — запитала спрен вітру. — Що таке?

Приголомшений Каладін похитав головою:

— Я роками домагався, щоб мене направили сюди. Цього хотів Тіен — принаймні наприкінці. Потрапити сюди, щоб воювати в армії короля…

І ось Каладін був тут. Нарешті. Суто випадково. Через абсурдність ситуації його розбирав сміх. «Я мав би допетрати, — подумав він, — мав би здогадатися. Ми їхали не в бік узбережжя й тамтешніх міст. Ми їхали сюди — де йде війна».

На цій території діяли алетійські закони й правила, тож він гадав, що Твлакв триматиметься подалі від таких місць. Але ж і ціни тут обіцяли бути найвищими.

— Розколоті рівнини? — перепитав один із рабів. — Справді?

Інші юрмилися довкола, роздивляючись нову місцевість. Через раптове збудження, що охопило їх, вони, здавалося, забули про страх перед Каладіном.

— Так, це дійсно Розколоті рівнини, — сказав іще один чоловік. — Це королівське військо.

— Може, тут ми знайдемо справедливість, — озвався інший.

— Я чув, ніби слуги з королівського палацу живуть не згірше за найбагатших купців, — втрутився й третій. — Ймовірно, і до рабів там ставляться краще. Ми житимемо у воринських землях — нам навіть платитимуть.

Це була чиста правда. За виконану роботу невільникам належало видавати невеличку платню — половину від того, що отримав би вільний, а ця сума вже була меншою від тієї, яку зажадав би за ту ж працю повноправний громадянин. Та це було краще, ніж нічого, й алетійське законодавство юридично закріплювало таку практику. Лише подвижникам не треба було платити — але вони й так не могли мати нічого у власності. Їм — і паршменам. Але ж ті були радше тваринами, ніж людьми.

Раб міг витрачати свої заощадження на покриття боргу перед господарем і після багаторічної праці викупити себе з неволі — принаймні теоретично. Чоловіки продовжували гомоніти, доки фургони з’їжджали схилом униз, але Каладін перебрався у задню частину клітки. Він бо підозрював, що нібито надана рабам можливість сплатити свою вартість була не більше, ніж хитрим трюком, розрахованим на те, щоби тримати їх у покорі. Адже борг невільника був величезним — набагато більшим, ніж та ціна, за яку його купували, — і таку суму практично неможливо було погасити.

Від попередніх хазяїв він завжди вимагав, щоби платню видавали йому на руки. Та вони знаходили сотню способів ошукати його — то виставляли рахунок за житло, то за їжу. І всі світлоокі були такими. Рошон, Амарам, Катаротам… Кожен світлоокий, із яким коли-небудь стикався Каладін, — хоч у дні свободи, хоч із тавром на лобі — незмінно виявлявся розбещеним до самих кісток, попри всю його позірну красу й вишукані манери. Вони скидалися на гниючі трупи, загорнуті в дорогі шовкові савани.

Решта рабів і далі балакали про королівську армію та справедливість. «Справедливість, — подумав Каладін, відкидаючись на ґрати. — Не впевнений, що така штука існує». Та все ж його мозок активно працював. Ось воно, королівське військо — армії всіх десяти великих князів, які прийшли, щоби виконати Пакт помсти.

Якщо на світі й залишалася якась річ, що про