Брамник - Марина та Сергій Дяченко

— Вона купчиха й власниця кількох мануфактур, місцева знать за нею бігає, випрохуючи подачки, мер заборгував їй на роки наперед, половина товарів на ринку належить їй… Але найцікавіше — вона, ця купа золота, має тут славу чаклунки, ні більше ні менше! Якийсь у неї чорний кіт, що збирає зілля, і якась книга…

Він умостився на столі, худим задом перекинув порожній свічник. Я похмуро слухав його, натягаючи чоботи.

— Книга! — пристрасно повторив Ларт. — За деякими ознаками можна судити, що це — ти тільки вдумайся — одна з ранніх копій Заповіту Першого Віщуна!

О Небо, знову!

— Ви говорили, що його насправді не було, — нагадав я.

Він підхопився:

— Це мусимо з’ясувати… Чи справжня книга — раз, — він загинав довгі пальці, — тексти про появу Третьої Сили — два, і найголовніше… Твоя справа — зачарувати бабусю: захоплюйся її чарівним даром, поки не видуриш книгу хоча б на півгодини… Вона її береже, мов зіницю ока, ретельно ховає і не продає ні за які гроші. Але тобі, як побратимові по чарівництву, покаже. Я цього разу буду чимось на кшталт твого учня, втаємниченого в магічні дійства, зрозуміло?

Він посміювався і потирав руки, а я перед дзеркалом насував на лоба капелюх і при цьому кривився в нього за спиною.

Втім, купчиха була не така вже й стара, та, мабуть, і непогана свого часу на вроду. На її випещеному білому обличчі неважко було прочитати звичку й смак до необмеженої влади, а залу, в якій нас удостоїли аудієнції, було оздоблено під «печеру чаклунки». В’язки сушених трав по стінах, опудало гігантської жаби під стелею, змії в пташиних клітках і клуби диму з каміна — ймовірно, там курилися пахощі.

Господарка сиділа в різьбленому кріслі з високою спинкою, одягнена в якусь подобу шовкового плаща. Я приклався до міцної, напахченої парфумами руки й отримав у відповідь прихильний кивок головою під каптуром. Далі мені запропонували оббитий оксамитом табурет, і зав’язалася церемонна бесіда.

Довелося вислухати довгі міркування про властивості ефіру, метаморфози трав, виникнення нічого з нічого й перехід у щось, марення і сни, значення числа п’ятнадцять з половиною і технології приготування опудал із їжаків. Час від часу вона запитувала про мою думку з особливо важливих питань, і тоді Ларт, що стовбичив позад мене, боляче щипав мене за лопатку, а я йорзався на табуреті й захоплено повторював визубрену перед цим фразу:

— Ваші знання, міледі, поза сумнівом, гідні честі викликати подив своєю неабиякою глибиною і властивостями, важкодоступними навіть для вкритих сивиною патріархів магічного мистецтва.

Купчиха вдоволено посміхалася і з ще більшою наснагою провадила свої теоретичні викладки.

У розпалі лекції в двері постукали, ввійшов худорлявий літній чоловік, — як я зрозумів, управитель — вибачився і щось прошепотів на вухо купчисі. Це змусило її обличчя налитися буряковою барвою:

— Дурень! — гаркнула вона точнісінько так, як це роблять перекупки на базарі, — невже не зрозуміло, що по п’ятдесят? А якщо ці недоумки вимагають знижки, то нехай ідуть у болото!

Управитель зашепотів швидше й переконливіше, й тоді магічна дама несподівано роздулася, мов квочка й тицьнула йому просто під ніс спритно скручену дулю:

— А оцього їм! Так і передай!

Управитель, кланяючись, віддалився, а купчиха-чаклунка любо мені посміхнулась і, вибачаючись, пробурмотіла:

— Ах, мій пане, все справи та справи…

І манірна бесіда тривала, ніби нічого й не сталося.

Ларт почав виявляти нетерпіння — штурхати мене в спину кісточками пальців і ледь чутно сичати:

— Книга! Книга!

Я дочекався моменту, коли купчисі знадобилося набрати повітря для наступної тиради, і швидко вставив у паузу:

— О міледі, не тільки ваші знання, але й деякі коштовні речі, що належать вам, відомі далеко за межами…

Вона самовдоволено посміхнулася:

— Справді, настав час показати вам дещо…

Вона витягла шию і тричі мелодійно погукала:

— Кошмаре! Кошмаре! Кошмаре!

Я не встиг зметикувати, що її так нажахало, але цієї миті двері відчинилися, і спершу здалося, що ніхто не ввійшов — але це тільки з першого погляду, тому що насправді таки ввійшов неймовірних розмірів чорний котисько з золотим ланцюжком на шиї.

— Кошмаре, друже мій, підійдіть, познайомтеся з нашим гостем, магом Дамиром! — солодким голосом звернулася купчиха до кота.

Кіт скосив на мене сите жовтаве око. Ларт так ущипнув мене за спину, що я підскочив:

— Е-е-е… мені дуже приємно, власне, я мав на увазі…

— Кошмар відає таємниці буття, — не слухаючи мене, правила своєї купчиха, — він володіє даром зазирати в майбутнє…

Кіт потерся об мої коліна, потім об ноги Ларта. Я чув, як Ларт заскреготів зубами, і поквапливо перебив:

— Однак, міледі, хоча слава чарівного кота й гримить за межами…

Ларт притишено завив. Я перелякано озирнувся й побачив, що Кошмар вчепився у камзол на його плечі всіма шістнадцятьма пазурами. Легіар струснув рукою — кіт важко зіскочив на підлогу й глянув на Ларта з холодним презирством.

Купчиха скам’яніла обличчям:

— Ваш слуга недостатньо вимуштруваний, — сказала вона крижаним тоном. — Його щастя, що Кошмар мудрий і лагідний…

Підтверджуючи свою мудрість і лагідність, кіт задер задню лапу й заходився викусувати в себе під хвостом.

— Цей лакей недавно в мене на службі, — сказав я, щоб залагодити непорозуміння. Купчиха тим часом поманила Ларта пальцем:

— Ходи-но сюди, шахраю…

Легіарові нічого не залишалося — він підійшов. Купчиха довго його розглядала, потім докірдиво звернулася до мене:

— Невже ви не могли знайти кращого лакея? У цього неприємна пика, до того ж він, напевно, краде у вас різні дрібнички.

Ларт стояв до мене спиною, і я, на жаль, не бачив виразу його обличчя.

Тим часом дама скінчила вивчення Ларта і, вочевидь ним не задоволена, махнула рукою, вказуючи кудись углиб кімнати:

— Подай-но краще плед, чого стовбичиш?… Ондечки він, на кріслі…

Легіар скоса глянув на мене і вирушив по плед. Я ніколи не бачив, щоб Ларт подавав і прислуговував, і це видовище несподівано мені сподобалося.

— Неробство розбещує слуг, — повчально мовила купчиха. Кошмар видерся до неї на коліна й оглушливо заворкотів.

Ларт негнучкою рукою простяг плед купчисі, але вона насупилася і не доторкнулась до нього:

— Хто так подає, дурню? Гадаєш, так і ходитимеш перевальцем, неначе на бульварі? Віднеси назад і потім подай знову, як годиться!

Зависла мовчанка. Я завмер у чеканні.