Брамник - Марина та Сергій Дяченко
Тут сталася маленька пригода — з надр кривавого царства м’ясників з’явилася раптом зграя величезних, вгодованих тельбухами собак. Руалів пес видав щось подібне до «Ах!» і сів на хвіст, наче в нього підігнулися лапи. Наступної миті зграя здійняла нестерпний гавкіт, кинулася на чужинця, й атака миттєво переросла в гонитву.
Руал завмер, безпорадно озираючись, неспроможний бодай щось почати. Гавкіт і вереск стрімко віддалилися, потім ненадовго наблизилися знову, й нарешті розчинились у лементі базарного натовпу.
Ільмарранен відчув себе нестерпно самотнім. Глухо стукотіли об колоди сокири м’ясників.
— Не стовбич на проході, роззяво!
Руала сердито відштовхнули вбік; намагаючись встояти на ногах, він ударився об чиюсь спину. Той, кого він ненароком штовхнув, похитнувся, але встояв. Ільмарранен схопився за дерев’яний стовпець, який утримував пістряве накриття ятки.
— Даруйте… — пробурмотів Руал.
Чоловік, якого він штовхнув, був худорлявий, невисокий і з одягу більш схожий на городянина, ніж на сільського жителя. Зараз на його тонкому смаглявому обличчі лежала квітчаста тінь від ятки, у напівтемряві приязно зеленіли звужені іронічні очі.
— Нічого, — неголосно відгукнувся незнайомець, — буває.
Ільмарранен піймав себе на тому, що досі його розглядає, зніяковів і відвів погляд.
Власник ятки, що вигулькнув невідомо звідки, нагримав на обох:
— Ну-бо, проходь, не заступай товару!
Незнайомець поблажливо посміхнувся і відійшов. Руал, сам не знаючи навіщо, відійшов слідом.
— Нетутешній? — спитав його незнайомець.
— Начебто… мандрівник, — відгукнувся Ільмарранен.
Той покивав.
— Ви ніби теж… не з цих країв, — по нетривалій паузі припустив Руал.
— Я комерсант, — охоче повідомив незнайомець, — подорожую, прицінююся…
Вони поволі йшли поміж рядів. Сонце стояло в зеніті, базар божеволів.
— Достаток, — сказав комерсант. — Але бракує тієї екзотики, що така люба серцю аристократа. Як ви гадаєте?
Руал знизав плечима.
— Свен, — відрекомендувався торговець і простяг вузьку долоню Руалові. Ільмарранен механічно її потис, потім згадав, що треба назвати себе:
— Руал.
— Я людина з півночі, Руале, — неквапом провадив Свен, — цей степ багатий, але такий одноманітний… Ви не бажаєте присісти?
Вони влаштувалися на якихось мішках у затінку крихітної дощаної халабуди, яка слугувала за склад. Цим само притулком скористалися двоє дівчаток-підлітків, обидві з кошиками й у пістрявих хустках.
— Ви, здається, теж прийшли з півночі, — припустив Свен, із задоволенням простягаючи стомлені ноги. — Ви мене зрозумієте. Я нудьгую за лісом, клубками коренів, зарослими яругами, непролазними заростями ліщини, лісовими озерами… Тут сухо й нудно. Степ, як блудниця, байдуже стелиться під кожного з трьох сотень вітрів…
— І ніде сховатися, — сказав Руал.
— От-от! — підхопив співрозмовник. — Саме так!
Дівчатка, які спочивали поряд на мішках, жваво базікали; разів зо два до вух Руала долинуло голосно вимовлене слово «вовкулака». Він прислухався.
— Десятьох уже загриз…
— Та нехай мене медом мажуть, а я сама через поле не піду!
— І я не піду…
Свен помітив, що Руал дослухається до розмови, й посміхнувся:
— Це вони про що?
— Про перевертня, — сказав Ільмарранен. — Начебто всі тут у них вовкулаки бояться.
Свен знизав плечима, усім своїм виглядом виражаючи здивування з приводу настільки незначних і кумедних проблем:
— Вони, бачте, бояться вовкулаки… Їм начхати на спеку, на пилюку, на сонце, у них по одному дереву на селище і по одному колодязі на село, та й той пересох… Перевертень!
І Свен витяг із-за пазухи баклагу. Ільмарранен інстинктивно зробив ковток.
— Пийте, Руале, — радо запропонував Свен, простягаючи воду співрозмовнику.
Ільмарранен спробував відмовитися, але Свен вклав баклагу просто в руку, що її від підніс, протестуючи. Руал не встояв і притулився губами до горлечка. Гостра насолода від прохолодної свіжої води, що заструменіла в горлянку, на кілька секунд паралізувало його, притупила думки й підкорила волю. Заворожений щастям вгамування спраги, він мало не випив усе.
— Світле Небо, — пробурмотав він, повертаючи баклагу. — Я, здається, залишив надто мало…
Свен не розгнівався і не засмутився:
— Нічого… Мені вистачить.
І теж приклав баклагу до губів.
Пронизливий жіночий вереск почувся з протилежного боку халабуди і змусив його похлинутися. Дівчатка, які сиділи поруч, скочили, мов ужалені. Гамір торговища на мить притих, щоб наступної миті вибухнути подивом і тривогою.
— Пху на тебе… — сказали з-під сусіднього воза. — Що за чума так репетує?
Вереск змінило збуджене, перелякане голосіння:
— У сараї, у сараї! Ззаду хотів накинутися!
Люди витягали шиї, дехто кидав торгівлю й підтюпцем біг до місця події, зацікавлено бурмочучи:
— А щоб тобі… Пху на тебе…
Свен нарешті відкашлявся. Невдоволено зробив припущення:
— Гаманець у неї зрізали, звичайно.
З протилежного боку халабуди збиралася юрба:
— Та що таке? Хто?
— Вовкула-ака! — с новою силою заволала жінка.
Свен підскочив і видав дивний здавлений звук, щось на кшталт «Агм». Баклага здригнулася в його руці, й Руалові мимохіть подумалося, що комерсант, схоже, трохи боязкий.
Дівчаток ніби водою змило. З-під найближчого воза вискочив скуйовджений хлопець, заметався, збиваючи з ніг цікавих. Навколо халабуди закрутився людський вир — хтось щодуху втікав, хтось, навпаки, пробирався ближче. Руал і його співрозмовник зненацька виявилися в центрі подій.
— З глузду вони з’їхали, — переконано кинув Свен. — Поглянемо, що там, Руале?
Така пропозиція не в’язалася з боягузтвом, у якому запідозрив Руал свого нового знайомого.
Крізь невпинне голосіння жінки тепер пробивалися інші голоси:
— Та хто бачив, хто?
— У сараї…
— Попався, нарешті!
— Відійди! Ану, відійдіть усі!
Далі до людського галасу долучилися заливчасті голоси численних псів — можливо, тих самих, зустрінутих Ільмарраненом у м’ясних рядах.
— Ну ж бо, Руале! — Свен був збуджений і, здається, веселий. — Ходімо поглянемо, як місцеві жителі поводяться з перевертнями!
Ільмарранен не відповів, лише припав до стіни халабуди, зазираючи в чималий круглий отвір на місці колишнього сучка.
Всередині, у півмороку, до якого не відразу звикло око, серед безладно накиданих барил, лантухів і дерев’яних ящиків безформною купою тремтіла величезна, сіра істота, яка забилася в куток — Руал бачив у плямі курного світла тільки передню лапу й притиснуте порване вухо.
— О Небо… пробурмотів Ільмарранен і відсахнувся. — Мій пес!
А події тим часом розвивалися. По той бік халабуди голосно радилися:
— Підпалити — і край…
— Дурний — підпалити! Там у мене товару на два дні…
— Згадаєш про свій товар, коли ця тварюка на тебе кинеться!
— Давайте, люди, збирайте солому.
— Взагалі ж, осиковий кілок потрібен…
— А хто в сарай піде, га? Солому збирай!
— На сусідів перекинеться! Усе погорить до пня…
— Відтягніть воза! Дітей заберіть!
Слідом
