Первісна. У вирі пророцтв - Олег Євгенович Авраменко

Імар вирішив, що за цих обставин краще просто іґнорувати Лаврайна, тому звернув трохи ліворуч і під’їхав до Дивліна аб Ґалховара, міністра права та справедливості. Кинувши поводи слузі, що мовби з-під землі вигулькнув перед ним, він зійшов з коня і сказав:

— Добре, що ви тут, лорде Дивліне.

— До послуг вашої величності, — вклонився старий урядовець.

— Хто з міністрів зараз у палаці?

— Усі, государю. Донедавна були відсутні лорд Фіннан і лорд Арнор, але й вони, отримавши звістку про замах на вашу величність, поквапилися…

Дивлін аб Ґалховар не договорив, бо до них швидким кроком надійшов Лаврайн, що явно не збирався залишатися просто глядачем.

— Невже це правда, брате? — заговорив він з демонстративним обуренням. — Невже ви…

— Замовкни, Лаврайне! — жорстко урвав його король. — Ти обрав невдалий час, щоб засвідчити свою відданість Конґреґації. Зараз я не в настрої дискутувати з тобою. Забирайся геть. Негайно!

— Ні, не заберусь! — уперся юний принц. — Я вимагаю пояснень, брате. Як ви сміли напасти на святих людей, котрі…

Цього разу Імар не обмежився лише словами, а вхопив двоюрідного брата за барки й сильно труснув, мало не піднявши над землею, бо був на голову вищий за нього.

— Питаєш, як я смію? — мовив він із холодною люттю в голосі. — Ти питаєш у короля, чи сміє він щось робити! Та ти взагалі думаєш, що верзеш? Гаразд якби ти був тупоголовим фанатиком, я б іще зрозумів тебе. Але ж ні — донедавна ти не відзначався особливою ревністю в реліґії, навіть нишком критикував свого батька за його завзяття і тоді був набагато щиріший, переконливіший, ніж зараз. То що ж з тобою сталося? Ти просто здурів — чи, може, націлився на корону? Краще б це було перше, бо за друге можеш легко позбутися голови. — Імар відпустив принца. — Ще раз тобі кажу: забирайся з моїх очей. Повторювати більше не буду.

Ґенерал аб Рордан, який був рідним дядьком Лаврайна по материній лінії, визнав за доцільне приєднатися до розмови:

— Прошу вас, племіннику, послухайтеся короля. Він наш єдиний государ, його слово для нас закон, а його вчинки не підлягають обговоренню. Не ганьбіть себе, не ганьбіть усіх нас, зверніть, поки не пізно, з кривої стежини, якою все життя ходив ваш дурний батько.

Проте Лаврайн у своєму юнацькому максималізмі вирішив, що останнє слово конче має бути за ним. Проіґнорувавши дядькові слова і вдавши, ніби взагалі його не помітив, він грізно мовив:

— Стережіться, брате, ви граєте з вогнем! Кожен, хто повстає проти Святої Віри, байдуже, король він чи жебрак, чинить тяжкий гріх в очах Дива і заслуговує на найсуворіше покарання.

Імар зітхнув. Йому дуже не хотілося цього робити, але іншого вибору не було. Зараз він просто не мав права виказувати слабкість.

— Лейтенанте аб Ґвиртире, — повернувся король до Фергаса, що вже спішився й стояв у нього за спиною, — заарештуйте лорда Лаврайна, відведіть… — він збирався сказати „до двірської в’язниці“, але останньої миті передумав, — …на горішній поверх Вежі Елдиґар і виставте охорону. Якщо чинитиме опір, дозволяю застосувати силу.

— Слухаюсь, государю, — відповів лейтенант із кам’яним, незворушним виразом обличчя. Він негайно підійшов до сторопілого від такого розвитку подій принца й поклав руку йому на плече. — Ваша високосте, прошу вас іти зі мною.

— Ні! — вигукнув Лаврайн, відсахнувшись від лейтенанта. Мабуть, він злякався б менше, якби Імар наказав доправити його до в’язниці. Вежа Елдиґар, хоч і була набагато комфортніша за підземну буцеґарню, мала дуже лиху славу, особливо для принців. У різний час троє з них пробули її бранцями до самої смерті з волі своїх родичів-королів. — Ні!.. Брате, ви не можете цього зробити…

— Можу, — сказав Імар. — І роблю. Ти відкрито й цілком свідомо став на бік людей, які виявили злісну непокору королівській владі, а на довершення вчинили на мене замах. Це державна зрада, Лаврайне. Раджу тобі зберегти гідність і не влаштовувати сцен. Просто піди з лейтенантом — бо інакше тебе потягнуть силоміць.

Блідий, мов полотно, Лаврайн розкрив був рота, але нічого не сказав. Зате його очі палали лютим, хижим, несамовитим вогнем.

— Ваша високосте, — повторив Фергас аб Ґвиртир, — прошу йти зі мною.

Якусь мить здавалося, що принц таки наважиться на опір. Проте він стримався й коротко кивнув:

— Так, лейтенанте. Ведіть мене.

Коли вони пішли, Імар обвів принишклий натовп рішучим поглядом і голосно промовив:

— Тим, хто поділяє думку лорда Лаврайна, я б радив негайно залишити палац. Більше я не терпітиму біля себе ні зрадників, ні їхніх посіпак. Годі вже! Терпець мені урвався. — Помітивши, що до нього наближається леді Ґвайр бан Броґан з благально простягненими руками й сльозами на очах, він стишив голос і майже лагідно сказав: — Тітонько, не просіть мене за Лаврайна, я все одно не зміню свого рішення. Краще переконайте старшого сина взятися за розум і припинити загравання з ворогами Корони. Я віддам розпорядження, щоб вам дозволили бачитися з ним у будь-який зручний для вас час. — Відтак повернувся до Дивліна аб Ґалховара. — Прошу вас якнайшвидше зібрати всіх міністрів у Малій Залі королівських покоїв. Ми маємо розглянути цілу низку невідкладних справ.

— Буде виконано, государю.

Імар став підніматися сходами до палацу. Люди перед ним шанобливо розступались і схилялися в уклонах. Слідом ішов Ґарван аб Малах, а Кайлем аб Рордан на хвильку затримався, щоб утішити сестру, після чого наздогнав короля.

— А ви, ґенерале, — сказав йому Імар, — проведіть нараду Головного Штабу й розробіть план заходів на виконання мого наказу про запровадження в Ханґовані військового стану… Хоча ні. Передовсім надішліть розпорядження армійським та ґвардійським частинам висуватися до столиці, а конкретні завдання вони можуть отримати вже