Крадій часу - Террі Пратчетт
— Тут ми маємо вивчати час і здатність його контролювати, — сказав Лу-Тзе, дивлячись їм услід. — Бойові мистецтва допомагають нам у цьому. Вони є просто підмогою. Принаймні в цьому має бути їхнє призначення. Навіть там, у зовнішньому світі, добре вишколена особа може відчути під час бою, яким гнучким може бути час. А тут ми цю його властивість удосконалюємо. Стискаємо час. Розтягаємо його. Зупиняємо мить. А лупнути когось по носі так, щоб аж нирки з нього повилазили — це дурнуватий побічний продукт.
Лу-Тзе взяв зі стійки гострющий, як бритва, меч-піку і простягнув його приголомшеному хлопцеві.
— Бачив щось подібне раніше? Вони насправді не зовсім для послушників, але я бачу в тобі потенціал.
— Так, Підмітальнику, але…
— Знаєш, як цим користатися?
— Я добре володію тренувальними мечами, але вони зроблені з…
— Тоді бери й атакуй мене.
Угорі над ними щось зашелестіло. Лобсанґ звів погляд і побачив монахів, які заповнювали оглядовий балкончик зверху над додзьо. Були там навіть деякі старійшини. Чутки швидко поширюються в цьому маленькому світі.
— Правило Друге, — сказав Лу-Тзе, — ніколи не відмовляйся від зброї, — він відступив на пару кроків назад. — Як тільки будеш готовий, хлопче.
Лобсанґ невпевнено змахнув вигнутим мечем.
— Ну? — підбадьорив його Лу-Тзе.
— Я не можу просто…
— Чи це додзьо Десятого Д’їма? — запитав Лу-Тзе. — Та ж ніби так, якщо не помиляюся. А це означає, що тут немає жодних правил, так? Будь-яка зброя, будь-яка стратегія… тут усе дозволено. Ти второпав? Чи тобі бракує мізків?
— Але я не можу просто взяти і вбити когось, тому що мене попросили це зробити!
— Чому ні? Що сталося з містером Чемністю?
— Але…
— У тебе в руках смертоносна зброя! Перед тобою беззахисна людина в упокореній позі! Ти що, злякався?
— Так! Я злякався!
— Добре. Це вже Третє правило, — спокійно прорік Лу-Тзе. — Бачиш, скільки всього ти сьогодні навчився? Я вже й усмішку стер із твого обличчя, так? Гаразд, поклади цього меча назад на стійку і візьми… Так, візьми палицю дакка. Нею нічого страшного не вчиниш, хіба що потовчеш мої старечі кістки.
— Я волів би, щоб ви мали якісь захисні щитки…
— Ти що, аж так добре володієш цією палицею?
— Я дуже швидкий…
— В такому разі, якщо ти відразу не почнеш двобій, я вихоплю її з твоїх рук і розламаю об твою голову, — сказав Лу-Тзе, відступаючи на крок. — Готовий? Мене вчили, що найкращий захист — це атака.
Лобсанґ неохоче підняв палицю, салютуючи нею.
Лу-Тзе склав руки і, поки Лобсанґ наближався, пританцьовуючи, до нього, заплющив очі і всміхнувся сам до себе.
Лобсанґ підняв палицю знову.
І завагався.
Лу-Тзе шкірився усмішкою.
Друге правило, Третє правило… А яким було Перше правило?
Завжди пам’ятай Перше правило…
— Лу-Тзе!
У дверях з’явився, стурбовано махаючи руками, задиханий головний аколіт абата.
Лу-Тзе розплющив одне око, тоді друге, а тоді підморгнув Лобсанґу.
— Ледве врятувався, га? — мовив він. Тоді повернувся до аколіта. — Так, екзальтований сер?
— Ви маєте прийти негайно! І всі ченці, яким дозволено мандрувати у світі! До залу Мандали! Вже!
На балкончику заметушилися, і декілька ченців почали вибиратися з натовпу.
— Ах, який азарт, — мовив Лу-Тзе, забираючи з рук Лобсанґа, який не пручався, палицю і ставлячи її назад на стійку. Зала швидко порожніла. Довкола цілого Ой-Донґу нестямно гриміли гонги.
— Що відбувається? — здивувався Лобсанґ, коли повз них пробіг останній монах.
— Гадаю, що скоро нам скажуть, — відповів Лу-Тзе і почав робити собі самокрутку.
— А чи не краще нам поквапитися? Усі вже звідси побігли! — удалині стихало ляскання сандалій.
— Не видається, ніби щось горить, — спокійно зронив Лу-Тзе. — Крім того, якщо ми ще трішки зачекаємо, то коли прийдемо туди, всі вже викричаться і, можливо, діятимуть розсудливіше. Підемо Годинниковою стежкою. О цій порі дня там особливо гарно.
— Але ж… але…
— Бо ж написано: «Перш, ніж бігти, треба навчитися ходити», — сказав Лу-Тзе, закидаючи мітлу на плече.
— Знову місіс Космополита?
— Дивовижна жіночка. І все тримала в ідеальній чистоті.
Звивиста Годинникова стежка починалася від головного комплексу, піднімалася вгору терасами садів, а тоді з’єднувалася з ширшою доріжкою, що вела до тунелю в скелястому мурі. Послушники завжди дивувалися, чому цю стежку називають Годинниковою, хоч там ніде не було видно жодного годинника.
Донеслося бамкання нових гонгів, приглушене густою рослинністю. Лобсанґ почув тупіт ніг, що бігли головною стежиною. А тут з квітки на квітку пурхали колібрі, байдужі до загального збудження.
— Цікаво, котра зараз година, — мовив Лу-Тзе, крокуючи попереду.
Усе є випробуванням. Лобсанґ подивився на клумбу.
— Чверть на десяту, — сказав він.
— О? А як ти довідався?
— Польові нагідки розкриті, аренарія багряна розкривається, пурпурова берізка закрита, а жовтий таволжник закривається, — пояснив Лобсанґ.
— Ти сам розібрався з квітковим годинником?
— Так. Це ж просто.
— Справді? О котрій годині розкривається біла водяна лілія?
— О шостій ранку.
— Ти приходив дивитися?
— Так. А цей сад посадили ви?
— Одне з моїх маленьких… досягнень.
— Він прекрасний.
— Тільки не дуже точний в передранкові години. Більшість нічних квітів тут добре не ростуть. Знаєш, таких, які розпускаються для нетлі…
— Час воліє, щоб його саме так вимірювали, — сказав Лобсанґ.
— Справді? Я тут, звичайно, не фахівець, — мовив Лу-Тзе. Він стиснув кінчик своєї цигарки, загасивши її, а тоді запхав собі за вухо. — Ну, але ходімо далі. Всі вже, мабуть, припинили нарешті свої марні суперечки. Як ти на те, щоб пройтися знову залою Мандали?
— Ой, та я не проти, я просто… цілком забув про неї.
— Справді? І ти ж її ніколи раніше не бачив. Але час інколи грає з нами в кумедні ігри. Ось я колись… — Лу-Тзе раптом замовк і подивився на учня.
— З тобою все гаразд? — запитав він. — Ти зблід.
Лобсанґ скривився й похитав головою.
— Якесь… дивне відчуття, — пояснив він. Він невпевнено махнув рукою в напрямку низовини, що простягалася на обрії блакитно-сірими плямами полів. — Щось отам…
Скляний годинник. Велика скляна будівля і скляний годинник ось тут, де його не мало би бути. Він був ледве помітний: проявлявся в повітрі мерехтливими контурами, немовби можна було побачити відблиск світла від яскравої поверхні, якої й не було.
Усе тут було прозоре — елегантні стільці, столи, квіткові вази. Але тут він збагнув, що називати їх скляними було неправильно. Тут краще пасувало би слово кришталь або крига — тонесенька бездоганно крига, якою часом усе вкривається після міцних морозів. Було видно лише обриси всіх речей.
Крізь далекі стіни він міг бачити сходи. Скляні кімнати були згори, знизу і з боків, і не було їм кінця ні краю.
І водночас це все було знайоме. Немовби опинився вдома.
Скляні кімнати наповнилися звуком. Він був високий і лункий, нагадуючи обертони, які з’являються, коли проводити мокрим пальцем довкола обідка винного келиха. А ще там щось рухалося — немов
