Крадій часу - Террі Пратчетт
— О, так, — сказав Лобсанґ. — Але…
— Ах, місіс Космополита, — вимовив Лу-Тзе, а його очі засльозилися. — Що то за жінка, і як вона вміла тримати все в чистоті! Якби вона була підмітальницею тут, нікому б не було дозволено ходити по підлозі! А її будинок! Такий чудовий! Просто палац! Щодругого тижня нові простирадла! А куховарення? Лише для того, щоб скуштувати її Запечену на Грінці Квасолю будь-який чоловік міг би пожертвувати цілісіньким всесвітнім циклом!
— Гм, — зронив Лобсанґ.
— Я пробув там три місяці, підмітаючи її будинок, як і годиться учневі, а тоді повернувся сюди, чітко побачивши перед собою свій Шлях.
— А, е-е, ті всі історії про вас…
— О, вони правдиві. Майже всі. Трохи перебільшені, але здебільшого правдиві.
— І та про цитадель у Мунтабі, про Пашу й риб’ячу кістку?
— О, так.
— Але як ви потрапили туди, де з пів десятка вишколених і озброєних чоловіків не могли навіть…?
— Я непримітний коротун із мітлою, — просто пояснив Лу-Тзе. — Скрізь буває сміття, якого треба позбутися. Чим може зашкодити людина з мітлою?
— Що? І оце все?
— Ну, а далі все було пов’язане з куховаренням. Паша не був доброю людиною, а ще він любив обжиратися рибним пирогом.
— І жодних бойових мистецтв? — здивувався Лобсанґ.
— О, це завжди останній засіб. Історія потребує пастухів, а не м’ясників.
— А ви знаєте окідокі?
— Там просто стрибають, як зайчики.
— Шіітаке?
— Якби я хотів застромити руку в гарячий пісок, пішов би на берег моря.
— Упсідазі?
— Марнують гарну цеглу.
— Не-мо-шу?
— Ти це вигадав.
— Тунґ-пі?
— Понуре компонування квітів.
— Дежа-фу? — Лу-Тзе відреагував на це, вигнувши брови.
— Дежа-фу? — до тебе дійшли ці чутки? Ха! Жоден із тутешніх монахів не знає про дежа-фу, — сказав він. — Я про таке відразу б довідався. Послухай-но, хлопче, до насильства вдаються насильники. У більшості складних ситуацій цілком вистачає палки від мітли.
— Тільки в більшості? — зронив, не приховуючи сарказму, Лобсанґ.
— О, я розумію. Ти хочеш позмагатися зі мною в додзьо? Бо це стара істина: коли учень перемагає вчителя, вчитель уже нічого не може від нього приховувати, адже учнівство завершено. Хочеш отримати урок?
— Ага! Я знав, що зможу таки чогось навчитися!
Лу-Тзе підвівся.
— Чому саме ти? — вимовив він. — Чому саме тут? Чому саме тепер? «На все свій час і місце». Чому цей час і це місце? Якщо я беру тебе в додзьо, ти маєш повернути те, що вкрав у мене! Негайно!
Він подивився на столик із тикового дерева, на якому працював зі своїми горами.
Лопатка лежала вже там.
На землю впали, тріпочучи, кілька пелюсток черешневого цвіту.
— Зрозуміло, — сказав він. — То ти такий спритний? Я й не помітив нічого.
Лобсанґ промовчав.
— Це ж дріб’язкова й маловартісна річ, — мовив Лу-Тзе. — Скажи мені, будь ласка, навіщо ти її взяв?
— Перевіряв, чи зможу. Мені було нудно.
— Он як. Побачимо, чи вдасться нам зробити життя цікавішим для тебе. Не дивно, що ти нудишся, якщо вже так добре вмієш розтинати час.
Лу-Тзе повертів у руках лопатку.
— Дуже спритний, — повторив він. Тоді нахилився і здмухнув пелюстки з крихітного льодовика. — Ти розтинаєш час так швидко, ніби вже здобув Десятий Д’їм. А ще майже не розпочав вишкіл. Ти, мабуть, був надзвичайним злодієм! А тепер… Ой, лишенько, я ж маю змагатися з тобою в додзьо…
— Ні, це не потрібно! — заперечив Лобсанґ, адже Лу-Тзе тепер здавався наляканим і приниженим, навіть його зріст немовби зменшився, а кістки стали крихкими.
— Я наполягаю, — не погодився старенький. — Зробимо це зараз. Бо ж написано: «Немає іншого часу, крім теперішнього», і це найпроникливіша думка місіс Космополитої, — він зітхнув і подивився вгору на гігантську статую Колина.
— Поглянь-но на нього, — сказав він. — Оце був парубійко, га? Отримував цілковите блаженство від всесвіту. Бачив минуле й майбутнє, наче єдину живу персону, і написав «Книги з історії», щоб показати нам, як воно буде. Нам неможливо уявити, що бачили ті очі. І він ніколи в житті не підняв руку на жодного чоловіка.
— Послухайте, я справді не хотів…
— А ти дивився на інші статуї? — запитав Лу-Тзе, немовби цілком забувши про додзьо.
Лобсанґ розгублено прослідкував за його поглядом. На високому кам’яному підвищенні, що простягалося вздовж усього саду, стриміли сотні менших статуй, вирізьблених здебільшого з дерева і розмальованих крикливими фарбами. Зверху над долиною нависали фігури почвар, у яких очей було більше, ніж ніг, а хвостів більше, ніж зубів; потворні комбінації риб, кальмарів, тигрів і пастернаку, поєднані так, немовби творець усесвіту перевернув коробку з зайвими частинами і зліпив це все докупи, пофарбувавши рожевими, помаранчевими, фіолетовими й золотистими кольорами.
— О, це дгланґ… — почав був Лобсанґ.
— Демони? Це одна їхня назва, — сказав підмітальник. — Абат нарік їх Ворогами Розуму. А Колин написав про них у своїх скрижалях. І сказав, що найгіршим було оте.
Він показав на маленьку сіру фігурку в каптурі, котра здавалася чужорідним тілом серед цього дикого карнавалу монстрів.
— Не здається особливо небезпечною, — сказав Лобсанґ. — Чуєте, Підмітальнику. Я не хочу…
— Найнебезпечнішими можуть бути якраз ті речі, що не здаються небезпечними, — урвав його Лу-Тзе. — Те, що вони не здаються загрозливими, якраз і робить їх небезпечними. Бо ж написано: «Зовнішність буває оманлива».
— Лу-Тзе, я справді не хочу битися з вами…
— О, твої вихователі скажуть тобі, що завдяки бойовим мистецтвам можна навчитися розтинати час, і це певною мірою правда, — вів далі Лу-Тзе, явно його не слухаючи. — Але цього можна досягти і підмітанням, у чому ти вже, мабуть, пересвідчився. Завжди знаходь досконалу мить, казав Колин. Просто люди завжди прагнуть скористатися нею, щоб копнути інших людей по потилиці.
— Але це не був якийсь виклик. Я просто хотів, щоб ви показали мені…
— І я це зроблю. Ходімо. Я уклав угоду. Мушу тепер її виконувати, старий дурень.
Найближчим виявився додзьо Десятого Д’їма. Там було порожньо, якщо не враховувати двох ченців, постаті яких зливалися в одну смугу, поки вони витанцьовували на маті, огортаючи один одного часом.
Лобсанґ знав, що Лу-Тзе мав слушність. Час був ресурсом. Можна було навчитися пришвидшувати його або вповільняти, щоб монах міг легко пройти крізь юрбу з такою швидкістю, що ніхто б і не встиг його побачити. Або він міг би застигнути нерухомо на пару секунд і спостерігати, як сонце й місяць женуться одне за одним у мерехтливому небі. Він міг вкласти цілісінький день медитації в одну хвилину. А тут, у долині, день тривав вічно. Цвіт так ніколи і не ставав плодом черешні.
Розмиті постаті бійців перетворилися у двох розгублено застиглих ченців, коли вони побачили Лу-Тзе. Він їм уклонився.
— Я прошу дозволу скористатися ненадовго цим додзьо, щоб мій учень провчив мене за старечі примхи, — звернувся він до ченців.
— Я справді не мав на увазі… — почав був Лобсанґ, але Лу-Тзе штурхнув його ліктем поміж ребра. Ченці стурбовано подивилися на старого.
