Крадій часу - Террі Пратчетт

— Так, у листі я просила, щоб ви дозволили мені на пару днів відлучитися, — нагадала Сюзен. — Невідкладні родинні справи. Звичайно ж, я приготувала деякі завдання для дітей, щоб вони мали за що взятися.

Мадам Фраут завагалася. Сюзен й на це не бажала гаяти часу. Вона клацнула пальцями.

— О, БОЖЕ, МАТИМУ НАРЕШТІ СПОКІЙ, — вимовила вона голосом, обертони якого проникали прямо у підсвідомість. — ЯКЩО ЇЇ НЕ ПРИГАЛЬМУВАТИ, МИ СКОРО ВЖЕ НЕ ЗНАТИМЕМО, ЯКИХ РЕЧЕЙ ЇХ НАВЧАТИ! ВОНА ЩОДНЯ ТВОРИТЬ МАЛЕНЬКІ ЧУДЕСА І ЗАСЛУГОВУЄ ПІДВИЩЕННЯ ПЛАТНІ.

Тоді вона знову клацнула пальцями і просто спостерігала, як ці слова займають відповідне місце в мозкові мадам Фраут. Жінка, фактично, навіть рухала вустами.

— Ну, так, звичайно, — пробурмотіла вона зрештою. — Ви дуже багато працювали… і… і, — і оскільки є речі, на які не впливає навіть понадприродна голосова команда, а однією з таких речей була неможливість вибити з директорки згоду на додаткові гроші, — ми якось при нагоді маємо подумати про невеличку надбавку для вас.

Сюзен повернулася до класу і решту дня творила маленькі чудеса, включно з видаленням клею з волосся Річенди, виливанням сечі з черевиків Біллі і частуванням учнів короткими відвідинами Останнього континенту.

Коли по них прийшли батьки, всі учні розмахували намальованими кольоровими олівцями зображеннями кенгуру, а Сюзен мала надію, що ніхто не зверне увагу на те, що їхні черевики вкриті червоним пилом, а у випадку з Біллі, координація дій якого так і не покращилася — червоною багнюкою. Клуб «Фіджет» був не єдиним місцем, де дорослі не бачили того, що, на їхню думку, було невірогідним.

Тепер вона могла перепочити.

Було просто приємно перебувати в порожньому класі. Звичайно ж, будь-який учитель зазначив би, що однією з таких утіх була відсутність дітлахів, а особливо Джейсона.

Але парти і полички на стінах кімнати свідчили про те, що семестр не минув намарне. Малюнки на стінах демонстрували глибоке розуміння дітьми перспективи і кольористики. Учні виготовили з картонних коробок модель білого коня у повний зріст, і в процесі цієї роботи вони довідалися багато нового про коней, а Сюзен довідалася, наскільки точно зауважує найменші деталі Джейсон. Їй довелося забрати в нього картонну трубку й пояснити, що це чемний коник.

Був довгий день. Вона підняла кришку столу й дістала «Казки сестер Ґрім». Ненароком розкидала при цьому деякі папери й побачила під ними маленьку картонну коробочку з золотисто-чорним оздобленням.

Це був дарунок від Вінсентових батьків.

Вона задивилась на коробочку.

Щодня вона мала таке випробування. Просто смішно. Тим паче, що «Гіґз і Мікінс» навіть не виробляли добрих шоколадних цукерок. Звичайне масло, цукор і…

Вона відсунула вбік клаптики коричневого паперу всередині коробочки й дістала звідти шоколадну цукерку. Нікому, зрештою, не заборонено з’їсти лише одну цукерочку. Вона поклала її до рота.

Чортчортчортчорт! Там усередині була нуга! Її єдина сьогодні шоколадна цукерка, і там була чорт штучна чорт рожево-біла чорт нудотна чорт ідіотська нуга!

Ну, але ж ніхто не може очікувати, що це буде враховуватися.[9] Вона має цілковите право на ще одну…

Учительська частина її єства з очима на потилиці зауважила якийсь невиразний рух. Вона рвучко озирнулася.

— Не бігати з косою!

Смерть Щурів перестав вистрибувати по таблиці для природознавства й подивився на неї винуватим поглядом.

— ПІ?

— І також не лізти до Канцелярської Шафи, — автоматично застерегла його Сюзен. Вона грюкнула кришкою столу, опускаючи її.

— ПІ!

— Так, ти хотів. Я чула, як ти думав про це, — зі Смертю Щурів можна було давати раду, якщо ставитися до нього, як до крихітного Джейсона.

Канцелярська Шафа! Це був один із найбільших театрів воєнних дій в історії класу, ця шафа і ще ігровий дім. Але те, кому належить право власності на ігровий дім, вирішувалося зазвичай без втручання Сюзен, тож їй тільки залишилося тримати напоготові мазь і носовичок, і висловлювати легеньке співчуття переможеним, тоді як за Канцелярську Шафу точилася справжня війна на виснаження. У ній містилися горщики з порошковою фарбою, стоси паперів, коробки з кольоровими олівцями, а ще такі специфічні речі, як запасна пара штанів для Біллі, який не давав їм довго пролежати намарне. Були там також Ножиці, які, згідно з правилами класу, сприймалися немов якась Машинерія Судного Дня, ну, і, звичайно ж, коробки із зірками. До шафи мали доступ лише Сюзен і, зазвичай, Вінсент. Попри всі намагання Сюзен, яка хіба що тільки не вдавалася до відвертого шахрайства, він завжди отримував офіційне визнання «найкращого зі всіх предметів» і щодня удостоювався жаданої честі побувати в Канцелярській Шафі, взяти там олівці і роздати в класі. Для решти учнів, і особливо для Джейсона, Канцелярська Шафа була чимось на кшталт містично-магічного королівства, відвідати яке всі намагалися за будь-якої сприятливої нагоди.

Якщо чесно, подумала Сюзен, оволодіння такими мистецтвами, як захист Канцелярської Шафи, вміння перехитрити Джейсона і здатність зберегти живою до кінця семестру улюблену домашню тваринку класу означає, що ви опанували принаймні половину вчительського фаху.

Вона підписала класний журнал, полила на підвіконні пониклі рослини, пішла і назбирала з живоплоту трохи свіжої бирючини для комах-паличників, що замінили хом’ячка Генрі (і були вибрані завдяки тому, що було доволі важко визначити, живі вони чи мертві), позбирала розкидані олівчики і обвела поглядом кімнату з усіма тими маленькими стільчиками. Інколи її бентежило те, що майже всі, кого вона добре знала, були менше одного метра зростом.

Вона ніколи не була певна, чи варто в такі оце часи, як тепер, довіряти дідусеві. Усе було пов’язане з Правилами. Він не мав права втручатися, але знав її слабкі місця, тож міг її накрутити і вислати кудись світ за очі…

Хтось такий, як я. Так, він знав, як підігріти її цікавість.

Хтось такий, як я. Зненацька десь у світі з’являється якийсь небезпечний годинник, а мені раптово кажуть, що є хтось такий, як я. 

Хтось такий, як я. Хоч зовсім і не такий. Принаймні я знала своїх батьків. І вона колись вислухала розповідь Смерті про високу чорняву жінку, що блукала кімнатами свого безмежного скляного палацу, оплакуючи дитину, яку вона народила і щодня могла бачити, але якої ніколи не могла торкнутися…

З чого мені хоча б почати?

Цок 

Лобсанґ багато чого навчився. Він навчився, що в кожній кімнаті є принаймні чотири кути. Навчився, що підмітальники починають працювати, коли небо стає достатньо світлим, щоб можна було бачити порох, і не зупиняються аж до заходу сонця.

Лу-Тзе в ролі вчителя був доволі поблажливий. Він завжди звертав увагу на ті місця, яким Лобсанґ не приділив достатньої уваги.

Вгамувавши свій початковий гнів і заспокоївшись після глузувань з боку його колишніх однокласників, Лобсанґ виявив, що ця робота наділена своєрідною привабливістю. Дні поволі проминали під шелестіння його мітли…

…аж поки щось немовби клацнуло в його голові, і він вирішив, що з нього