Гобіт, або Туди і звідти - Джон Рональд Руел Толкін
— Злодій, злодій, злодій! Торбин! Ненавис-сний, ненавис-сний, ненавис-с-сний довіку!
Потім запала тиша. Але вона теж здавалася Більбо погрозливою. «Якщо ґобліни так близько, що він їх зачув, — думав він, — тоді вони мають почути його лемент і лайку. Тепер обережно, інакше цей шлях приведе тебе до поганого кінця».
Прохід був низький, а камінь – грубо тесаний. Це не надто перешкоджало гобітові – хіба що тоді, коли він знову і знову перечіпався бідолашними ніжками через капосні каменюки, які стирчали з долівки. «Трохи занизько для ґоблінів, принаймні для великих», — думав Більбо, не знаючи, що навіть великі ґобліни, гірські орки, пересуваються з величезною швидкістю, зігнувшись у три погибелі й мало не торкаючись руками землі.
Скоро спуск змінився підйомом, і невдовзі тунель круто пішов угору. Це змусило Більбо сповільнити крок. Але врешті підйом закінчився, тунель повернув і знову пірнув униз, а там, за коротким спуском, Більбо побачив якийсь відблиск, що просочувався з-за наступного рогу. То було не червоне світло, як від вогнища чи ліхтаря, а білясте, яке буває лишень під відкритим небом. І Більбо кинувся бігти.
Він прожогом завернув за останній ріг і несподівано вибіг на освітлений майданчик – після стількох годин у темряві світло тут здавалося сліпучо-яскравим. А насправді це була тільки цівка сонячного проміння, яка пробивалася крізь прочинені двері – великі кам’яні двері.
Більбо закліпав очима і зненацька побачив ґоблінів: при повному озброєнні, з оголеними мечами, вони сиділи під самими дверима, втупившись широко розплющеними очима в отвір тунелю, який зяяв перед ними. Ґобліни були насторожені, нашорошені, готові на все.
Вони помітили його швидше, ніж він їх. Так, вони помітили його. Чи була то випадковість, чи останній вибрик персня перед тим, як визнати свого нового господаря, але він зник із пальця Більбо. Зі зловтішними криками ґобліни кинулися до гобіта.
Напад страху та болю втрати, ніби відлуння Ґоллумового нещастя, вразив Більбо – і, забувши навіть видобути свого кинджала, він опустив руки в кишені. Що це? — перстень був там, у лівій кишені, й сам ковзнув Більбо на палець. Ґобліни враз зупинилися. Від гобіта не лишилося й сліду. Він щез. Вони знову закричали, так само голосно, як і перше, але вже не так зловтішно.
— Де він? — репетували вони.
— Шмигонув назад у тунель! — кричали деякі.
— Сюди! — горлали одні.
— Туди! — горлали інші.
— Подивіться за дверима! — гаркнув їхній капітан.
Пролунав свист, забряжчала зброя, загрюкали мечі, ґобліни з лайкою та прокльонами забігали вперед і назад, наштовхуючись один на одного, і неабияк розлютилися. Стояв жахливий галас, довкола панували гармидер і веремія.
Більбо страшенно перелякався, але в нього вистачило здорового глузду, аби, зметикувавши, що й до чого, прослизнути за велику діжку, в якій тримали питво для ґоблінів-вартових, і завдяки цьому не дати збити себе з ніг, затоптати на смерть чи спіймати навпомацки.
«Мені треба добігти до дверей, мені треба добігти до дверей!» – повторював він сам собі, проте минуло чимало часу, перш ніж він ризикнув спробувати це зробити. Усе скидалося на моторошну гру в піжмурки. На майданчику було повно ґоблінів, котрі бігали туди-сюди, й бідолашний маленький гобіт вивертався так і сяк: спершу його збив із ніг один Ґоблін, не второпавши, на що він налетів, а потім Більбо поліз рачки, дуже вчасно прослизнувши між ногами капітана, схопився на ноги і кинувся до дверей.
Двері й досі були незамкнені, але якийсь Гоблін майже причинив їх. Більбо щосили навалився на них, але не міг зрушити двері з місця. Він силкувався протиснутися крізь щілину. Протискувався, протискувався – і застряг! Це було жахливо. Ґудзики його курточки зачепилися за одвірок. Йому вже було видно, що діється там, надворі: кілька сходинок збігало до вузької долини між високими горами, з-за хмарки визирнуло сонце і яскраво світило за дверима – проте він не міг крізь них пролізти.
Раптом один Гоблін загорлав:
— Біля дверей тінь! Там хтось є!
У Більбо мало серце з грудей не вискочило. Він дико запручався. Ґудзики розлетілися навсібіч. А Більбо вже вирвався назовні, роздерши курточку й камізельку, і пострибав по сходинках, як цапеня, а приголомшені ґобліни тим часом лише визбирували на порозі його гарні мосяжні ґудзики.
Звісно, ґобліни хутко помчали за ним, гейкаючи та перегукуючись поміж дерев, як на полюванні. Але сонце було їм не до вподоби: від нього в них плутались ноги і паморочилось у голові. Вони не могли спіймати Більбо, який, із перснем на пальці, мчав швидко й безшумно, весь час пірнаючи в затінок дерев і тримаючись подалі від сонячних прогалин. Тож незабаром ґобліни з бурчанням повернули назад, проклинаючи вартових, приставлених до дверей. Більбо втік.
РОЗДІЛ VI
З ВОГНЮ ТА В ПОЛУМ’Я
Більбо втік від ґоблінів, але не знав, куди потрапив. Він загубив каптур, плащ, їжу, поні, ґудзики та друзів. Він усе брів і брів, доки сонце не почало хилитися на захід – за гори. їхні тіні впали на стежку перед Більбо, й він озирнувся назад. Тоді подивився вперед і побачив перед собою самі лише кряжі та схили, що спускались у долину, а ще галявини, що подекуди проглядали поміж деревами.
— Матінко моя! — вигукнув він. — Здається, я дістався простісінько на інший бік Імлистих Гір, простісінько на узграниччя Загірної Землі! А куди ж, куди ж поділися Ґандальф і ґноми? Я лише сподіваюся, заради всього святого, що вони не залишилися під владою ґоблінів!
Він перебрався через маленький видолинок і побрів далі, вниз по схилу, але весь час у його душі зростала дуже незручна думка. Він міркував, чи не слід йому – тепер, коли він має чарівний перстень, – повернутися до страшних-престрашних тунелів і пошукати своїх друзів. Він саме вирішив, що це його обов’язок, що він мусить повернути назад, – і почувався через це страшенно нещасним, – коли почув якісь голоси.
Він зупинився і прислухався. Голоси
