Гра престолів - Джордж Мартін
Семвел Тарлі чекав на них у старих стайнях. Занадто схвильований, щоб спати, він сидів на землі, спершись на копицю сіна. Побачивши товаришів, він підвівся та обтрусився.
— Я… радий, що тебе знайшли, Джоне.
— А я ні, — відповів Джон, злізаючи з сідла.
Пип зіскочив з коня і скривився, зиркнувши на небо, що вже світлішало.
— Будь ласкавий, допоможи з конями, Семе, — попрохав коротун. — Попереду довгий важкий день, а спати нам уже часу не лишилося, дякуючи Снігові-воєводі.
На світанку Джон пішов до кухні, як робив кожного ранку. Трипалий Гоб не сказав нічого, лише віддав йому сніданок Старого Ведмедя: три варених яйця, підсмажений хліб, шмат шинки, миску зморшкуватих слив. Джон поніс їжу до Король-Башти, де й знайшов Мормонта на лаві коло вікна. Воєвода щось писав, а крук ходив туди-сюди його плечима і бурмотів: «Зерна, зерна, зерна». Побачивши Джона, птах заверещав.
— Постав сніданок на стіл, — мовив Старий Ведмідь, піднявши очі від письма. — Я вип’ю пива.
Джон прочинив віконниці, узяв глек пива з зовнішнього підвіконня та наповнив ріг. Гоб дав йому лимона — ще холодного, з-під Стіни. Джон стиснув його в кулаку; поміж пальців потік кислий сік. Мормонт вимагав додавати лимон собі у пиво щоранку і казав, що саме тому досі має в роті власні зуби.
— Ти любив свого батька, хто б сумнівався, — мовив Мормонт, коли отримав від Джона свій ріг. — Але саме те, що ми любимо, знищує нас. Пам’ятаєш, як я казав тобі, хлопче?
— Пам’ятаю, — набурмосився Джон. Він не бажав говорити про смерть батька навіть із Мормонтом.
— То дивися, щоб не забув. Саме тяжку правду ми повинні засвоювати найміцніше. Принеси-но мені тарілку. Знову шинка? Та нехай. Якийсь ти на вид втомлений. Нелегко ганяти верхи під місяцем, га?
Джонові пересохло у горлі.
— То ви знаєте?
— Знаєте, — підхопив крук з Мормонтового плеча. — Знаєте.
Старий Ведмідь пирхнув.
— Ти гадаєш, Сніговію, що воєводами Нічної Варти обирають глухих та дурних? Аемон сказав мені, що ти напевне втечеш. А я відповів йому, що так само напевне ти повернешся. Я знаю своїх вояків… і своїх хлопчаків також. Честь спонукала тебе виїхати на королівський гостинець… і честь повернула назад.
— Мене повернули друзі, а не честь, — заперечив Джон.
— Хіба я сказав, що твоя честь? — Мормонт роздивлявся тарілку.
— Мого батька підло замордували. Ви гадали, я нічого не робитиму?
— Правду кажучи, ми гадали, що ти зробиш саме те, що зробив.
Мормонт скуштував сливу, виплюнув кісточку.
— Я наказав, щоб за тобою стежили. Твій від’їзд бачили. Якби тебе не повернули друзі, то перестрів би на шляху дехто менш дружній. Якщо, звичайно, ти не маєш коня з крилами. Чи маєш?
— Ні.
Джон почувався цілковитим дурнем.
— Шкода. Нам такий кінь не завадив би.
Джон випростався. Він казав собі, що помре гідно, і цього права в нього ніхто не відбере.
— Я знаю покарання за втечу з Варти, пане воєводо. Я не боюся померти.
— Померти! — заверещав крук.
— Сподіваюся, що й жити не боїшся, — мовив Мормонт, нарізаючи шинку кинджалом і даючи шматочок птахові. — Але ти не втік з Варти — поки що. Осьде ти переді мною. Якби ми стинали голови усім хлопчакам, що вночі тікають до Кротовини, то Стіну давно б стерегли самі привиди. Але, можливо, ти сподіваєшся втекти знову назавтра чи за кілька тижнів. А й справді, хлопче, сподіваєшся чи ні?
Джон змовчав.
— Я так і гадав. — Мормонт почистив варене яйце від шкаралупи. — Твій батько мертвий, синку. Чи ти маєш змогу повернути його до життя?
— Ні, — похмуро буркнув Джон.
— От і добре, — зазначив Мормонт. — Ми з тобою вже бачили, як повертаються мертві. Хай боги збавлять побачити знову.
Він з’їв яйце за два укуси і виколупав шматочок шкаралупи з-поміж зубів.
— Твій брат вивів у поле всю силу півночі. Будь-хто з його значкових панів має під рукою більше клинків, аніж знайдеться в усій Нічній Варті. Навіщо їм здалася твоя допомога? Чи ти такий могутній воїн? Чи, може, ховаєш у кишені якогось мамуна, щоб зачаклував тобі меча?
Джон не мав відповіді. Крук тим часом дзьобав яйце, роздлубуючи шкаралупу. Потім просунув дзьоба в дірку і витяг нитки білку та жовтяку.
Старий Ведмідь зітхнув.
— Не лише тебе торкнулася ця війна. Напевне, моя сестра теж зараз їде під корогвами твого брата. Ще й зі своїми дочками, вбраними у чоловічу броню. Правду кажучи, стара Маега — вперта, запальна і норовлива, мов чугайстер. Ми ніколи не мирили з тією клятою відьмою. Але моя любов до неї не менша, ніж твоя — до твоїх сестер.
Мормонт скривився, вхопив останнє яйце і стиснув у кулаку, хряснувши шкаралупою.
— Ну, нехай і менша. Так чи інакше, якщо її вб’ють, я тужитиму. Але не тікатиму з Варти. Я проказав обітницю — так само, як і ти. Моє місце тепер тут… а де твоє, хлопче?
«Мені немає місця ніде» — хотів відповісти Джон. — «Я — байстрюк. Я не маю ані спадщини, ані імені, ані матері, а тепер ще й батька не маю.» Та слова не йшли з язика.
— Я не знаю.
— Зате я знаю, — відповів князь-воєвода Мормонт. — Здіймаються холодні вітри, Сніговію. За Стіною видовжуються тіні. Котер Пайк пише про величезні стада оленів, які тікають на південь та схід, до моря. А з ними й мамути. Він повідомляє, що один з його людей знайшов здоровезні, химерних обрисів сліди ніг за якихось п’ятнадцять верст від Східної Варти. Розвідники з Тіньової Вежі знаходять села, залишені людьми. Пан Денис пише, що вночі вони бачать багаття у горах. Величезні багаття, що
