Гра престолів - Джордж Мартін
Тиріон Ланістер казав, що більшість людей радше заперечуватиме важку правду, ніж визнає її. Та Джон не бажав більше нічого заперечувати. Він був самим собою: Джоном Сніговієм, байстрюком та кривоприсяжцем, без матері, без друзів, проклятим і приреченим. Решту свого життя — довгого чи короткого — він муситиме прожити як вигнанець, у тіні та мовчанці, не сміючи вимовити свого справжнього імені. Де б він не опинився у Семицарстві, він буде змушений жити у брехні, щоб проти нього не піднялася рука кожної чесної людини. Та йому було байдуже — аби лише дожити до того, щоб стати поруч із братом і помститися за смерть батька.
Він згадав, як востаннє бачив Робба. Той стояв у дворі, й сніг танув у його рудо-брунатному волоссі. Джон міг би з’явитися до нього таємно, під іншою личиною. Він спробував уявити собі обличчя Робба, коли відкриється йому. Напевне, брат хитне головою, посміхнеться і скаже… скаже…
Але побачити посмішку Джон не зміг. Намагався, але не зміг. У голові спливла думка про втікача, якого батько стратив того дня, коли знайшлися лютововки.
— Ти проказав присягу, — мовив тоді князь Едард. — Ти наклав на себе обітницю перед своїми братами, перед старими богами та новими.
Десмонд і Товстун Том потягли втікача до пенька. Бранові очі стали більшими за тарілки, і Джонові довелося нагадати йому добре тримати конячку. Джон згадав вираз обличчя батька, коли той приймав Лід від Теона Грейджоя, струмінь крові на снігу, і як Теон пхнув ногою голову, що підкотилася йому під ноги.
Він спитав себе, що зробив би князь Едард, якби втікачем виявився його брат Бенджен замість отого змарнілого незнайомця. Чи вийшло б усе інакше? Напевне, вийшло б, напевне… і Робб напевне привітав би його в себе. Мусив би привітати, бо інакше…
Про таке важко було навіть думати. Пальці стиснули повід, і глибоко всередині озвався біль. Джон ударив кобилу острогами і кинувся учвал королівським гостинцем, немовби намагаючись утекти від своїх сумнівів. Він не боявся смерті, лише не бажав померти саме так: зв’язаним, на колінах, як пересічний харцизяка. Якщо вже гинути, то з мечем у руці, в бою проти убивць батька. Він не був справжнім Старком, не вродився… але ж міг хоча б померти ним. Хай люди кажуть, що Едард Старк породив чотирьох синів, а не трьох.
Привид тримався біч-обіч десь із версту, звісивши з рота червоного язика. Схиливши голову до вуха кобили, вершник умовляв її додати швидкості. Вовк стишив крок, зупинився, роздивився, жевріючи червоними вуглинами очей у місячному сяйві. Скоро він зник позаду, але Джон знав, що вовк рушить слідом, коли сам вважатиме за потрібне.
По обидва боки дороги крізь дерева заблимали розкидані вогники. То було селище під назвою Кротовина. На Джона загавкав собака, з якогось стійла гучно заревів мул, але загалом селище не прокинулося від сну. Тут і там крізь зачинені дерев’яні віконниці жеврів вогонь із коминів, але таких хат було небагато.
Насправді Кротовина була більшою, ніж здавалася, бо три чверті її розташувалися під землею — в глибоких теплих печерках, з’єднаних плутаниною прокопаних ходів. Навіть бурдей — і той запхали під землю, лишивши нагорі тільки дерев’яну хатку завбільшки з нужник із червоним ліхтарем над дверима. На Стіні Джон чував, як хлопці кликали хвойд «підземним скарбом»; зараз він спитав себе, чи не шукає собі тих скарбів хтось із його чорних братчиків цієї самої ночі. Вважалося, що то порушення обітниці, та ніхто не зважав.
Джон знову стишив крок, тільки коли залишив Кротовину позаду на чималій відстані. До тієї миті й він сам, і його кобила вкрилися потом. Тремтячи, він зліз на землю; обпечена рука палала болем. Під деревами лежала латка не розталого іще снігу, блищала під місяцем, стікала водою в невеличкі калюжі. Джон присів навпочіпки, склав долоні, ловлячи талу воду. Вона була холодна, як лід. Джон напився, плюхнув у обличчя, аж щоки закололо. Пальці боліли гірше, ніж у попередні дні; в голові гупало. «Я все роблю правильно» — мовив він до себе, — «то чому ж на серці так гидко?».
Кобила уся вкрилася піною, тому Джон узяв повід і провів її трохи кроком. Дорога вшир ледве дозволяла роз’їхатися двом вершникам, була порізана струмочками та захаращена камінням. Ганяти нею навмання — це майже напевно зламати собі шию. Джон сам здивувався, яку дурницю вчинив. Швидкої смерті захотів, абощо?
Десь далеко, за деревами зойкнула якась перелякана тварина, і Джон підняв очі догори. Кобила неспокійно заіржала. Чи це не його вовк уполював якусь здобич? Він склав долоні трубою навколо вуст і гукнув:
— Привиде! Привиде, до мене!
У відповідь ззаду шурхнули крила — у повітря здійнялася сова.
Джон скривився і рушив далі. Він вів кобилу десь із півгодини, поки вона не просохла. Привид не з’являвся. Джон бажав скоріше скочити в сідло та їхати далі верхи, але непокоївся про вовка.
— Привиде! — загукав він знову. — Де ти є? До мене! Привиде!
У цих лісах ніщо не могло загрожувати лютововкові, навіть напівдорослому вовченяті, якщо тільки… ні, Привидові вистачило б розуму не чіпати ведмедя, а якби поблизу опинилася зграя вовків, то Джон напевне почув би їхнє виття.
«Треба попоїсти» — вирішив Джон. Воно і собі веселіше, і вовк матиме більше часу надолужити шлях. Небезпеки поки що не було — замок Чорний ще не прокинувся. У саквах він розшукав сухого коржика, шматок твердого сиру, мале зморшкувате яблуко. Ще він мав солонину та шмат сала, які поцупив з кухні, але вирішив зберегти їх на потім. Як вони скінчаться, то доведеться полювати, а це зайві затримки у дорозі.
Джон сів під деревом і з’їв коржика з сиром, поки кобила паслася уздовж королівського гостинця. Яблуко він зберіг наостанок. Воно трохи зім’якло, та все ж лишилося терпким і соковитим. Джон встиг догризти до серединки, коли почув стукіт копит з півночі. Він негайно скочив на ноги і кинувся до кобили. Чи зможе він зараз втекти від них? Ні, вершники вже близько, вони напевне його почують, а якщо
