Гра престолів - Джордж Мартін
— Овва, батечку, — мовив Тиріон, — та це ж ви мене майже похвалили.
Він з цікавості аж нахилився уперед.
— А що Станіс? Він старший за Ренлі. Що він думає про коронування свого брата?
Батько спохмурнів.
— Я від початку вважав Станіса небезпечнішим за усіх інших, разом узятих. Але він не робить нічого. Щоправда, Варис приносить плітки: Станіс будує кораблі, Станіс наймає сердюків, Станіс привіз ворожбита-тінев’яза з Асшаю. Але чого саме він хоче? І що з того правда?
Він роздратовано знизав плечима.
— Кеване, принеси мапу.
Пан Кеван приніс. Князь Тайвин розгорнув шмат шкіри, розгладив його на столі.
— Хайме залишив нас у тяжкому становищі. Руз Болтон і залишки його війська стоять на північ від нас. Наші вороги утримують Близнюки та Калин-Коп. На заході сидить Робб Старк, і ми не можемо навіть відійти до Ланіспорту або Кастерлі-на-Скелі, не приймаючи бою. Хайме в полоні, його війська більше не існує. Торос Мирійський та Берік Дондаріон продовжують нищити наших заготівельників. На сході ми маємо Аринів, на Дракон-Камені сидить Станіс Баратеон, а на півдні скликають корогви Штормолам і Вирій.
Тиріон кисло посміхнувся.
— Та не журіться, пане батьку. Принаймні Раегар Таргарієн ще не воскреснув з мертвих.
— Я чекав від тебе більшого, ніж дурні жарти, Тиріоне, — зазначив князь Тайвин Ланістер.
Пан Кеван глибоко зморщив лоба над мапою.
— Віднині Робб Старк матиме на своєму боці Едмура Таллі та панство Тризуба. Їхні об’єднані сили вже чи не більші за наші власні. А маючи позаду Руза Болтона… Тайвине, лишаючись тут, ми можемо втрапити між трьох військ.
— Я не маю наміру лишатися. Нам слід владнати справи з молодим князем Старком, перш ніж Ренлі Баратеон зможе виступити з Вирію. Болтон мене не турбує — він сторожка людина, та й ми на Зеленозубі додали йому остороги. Навздогін нам він не кинеться. Отже… назавтра ми вирушаємо до Гаренголу. Кеване, хай роз’їзди пана Аддама приховують наші переходи. Надай йому стільки людей, скільки він попросить. Хай висилає їх загонами по чотири, і щоб мені жодних зникнень.
— Як накажете, пане брате, але… чому до Гаренголу? То похмуре, нещасливе місце. Кажуть навіть, що наврочене.
— Хай кажуть, — відповів князь Тайвин. — Випусти пана Грегора на волю погуляти. Вишли його наперед разом з тими його харцизяками. А ще Варго Хапа з охотниками та пана Аморі Лорха. Кожен хай візьме по три сотні кінних. Накажи, хай підпалять річковий край від Божого Ока до Червонозуба.
— Підпалять, пане брате, — ствердив пан Кеван, підводячись. — Я накажу.
Він вклонився і рушив до дверей.
Лишившись на самоті з Тиріоном, князь Тайвин кинув на нього короткий погляд.
— Твоїм дикунам не завадить розважитися. Скажи їм, що я дозволяю вирушити з Варго Хапом і грабувати, скільки душа забажає. Хай беруть усе, що вкинеться в око: крам, худобу, жінок, а решту палять і плюндрують.
— Дозволити Шаззі та Тіметові грабувати — це як дозволити півневі кукурікати, — зазначив Тиріон. — Та все ж я бажав би лишити їх при собі.
Дикі та свавільні, гірські вояки корилися не комусь іншому, а тільки йому, і довіряв він їм більше, ніж будь-кому з людей батька. Так просто втрачати своє військо він не збирався.
— То навчися тримати їх на налигачі. Я не потерплю свавілля у місті.
— У місті? — Тиріон зачудувався. — В якому ще місті?
— У Король-Березі. Я надсилаю тебе до двору.
Чого-чого, а цього Тиріон Ланістер аж ніяк не чекав. Він потягнувся по вино і хвильку подумав, поки робив ковток.
— Що ж я маю там робити?
— Правити, — коротко і різко кинув батько.
Тиріон гучно зареготав.
— Моя чарівна сестричка напевне матиме кілька слів з такої нагоди!
— Хай белькоче, скільки схоче. Її сина треба взяти до рук, поки він усіх нас не згубив. Я покладаю вину на отих блазнів з малої ради: нашого друга Петира, вельмишановного великого маестра і пана Вариса — заморське диво без кінця. Що вони йому в сім дідьків радять? Він же чинить одну дурість за іншою! Хто навіяв йому думку зробити цього Яноса Слинта князем? Слинтів батько свиней різав, а вони віддають синові Гаренгол, стіл королів! Ні, там ноги його ніколи не буде, поки моє слово щось важить у цій державі. Кажуть, за герб він собі обрав скривавленого списа. Та я б йому жалував скривавленого різницького тесака.
Батько не підвищував голосу, але Тиріон ясно бачив гнів у його золотавих очах.
— А звільнити Селмі з посади? Джоф думав головою чи іншим місцем? Так, пан Регіментар уже немолодий, але ім’я Барістана Зухвалого гримить на всі королівства. Він вшанує честю будь-кого, хто візьме його на службу. А хто скаже те саме про Хорта? Собакам кидають кістки під столом, а не садовлять поруч із собою за високий стіл.
Він тицьнув пальцем Тиріонові у обличчя.
— Серсея не може втримати малого на припоні, тому це доведеться робити тобі. А якщо радники спробують з нами бавитися…
Тиріон знав, що відповісти.
— Голови, — зітхнув він. — Стіни. Шпичаки.
— Бачу, ти дечого від мене навчився.
— Більше, ніж ви гадаєте, батьку, — тихо відповів Тиріон.
Він допив вино і відставив келиха, міркуючи про себе. Якась частина його раділа більше, ніж він смів визнати, а інша згадувала битву на річці й допитувалася, чи не посилають його знову тримати лівий край.
— Але чому я? — спитав він, звісивши голову набік. — Чому не пан дядько? Чому не пан Аддам, пан Флемент чи князь Серет? Чому не хтось… більший?
Князь Тайвин рвучко підвівся.
— Бо ти — мій син.
Саме тоді він і зрозумів. «Ти вважаєш його втраченим» — подумав Тиріон. — «Клятий вилупку, ти вважаєш, що Хайме однак не жити, і в тебе лишився один я.» Тиріон бажав би дати батькові ляпаса, плюнути в обличчя, витягти кинджала, вирізати йому серце і подивитися, чи не зроблене воно зі старого твердого золота, як переказують прості люди. Натомість він сидів нерухомо та мовчав.
Князь Тайвин перетнув кімнату, хрумтячи підборами на скалках розбитого келиха.
— І ще одна річ, — мовив він коло дверей. — Ти не повезеш до двору
