Факультатив для (не) літаючої гарпії - Крістіна Логоша
— Заспокойтеся, ви двоє! — не витримавши, втрутилася я. — Не має значення, хто що хотів чи уявляв, зараз треба вирішувати реальні проблеми, а не висмоктувати їх із пальця. Поки ви тут лаєтеся, інші кварти стають кращими і сильнішими… — всі пониклі, стривожено подивившись на мене. Від уваги я трохи зніяковіла і продовжила не так упевнено: — Потрібно знайти житло. Хостел, в якому ми з Рінкою зупинилися, хоч і недорогий, але довго в ньому жити невигідно.
— У студентському містечку з десяток громад та братств, які готові прийняти новачків. Ходімо до будь-якої — і нас візьмуть, — безтурботно відповіла Мадді.
— Можливо, звичайних адептів і візьмуть, але прізвище Гейл все ускладнює.
Вкотре моє прізвище прозвучало як закид, і я внутрішньо зіщулилася.
— Гаразд, — Кай узявся пальцями за перенісся, — я обійду місцеві братства, може хто захоче взяти нас, але треба бути готовим, що доведеться добре заплатити. Ви маєте гроші?
Я полізла у внутрішню кишеню куртки, де залишився не переведений у готівку чек. За нічліг у хостелі платила Рінка, а я обіцяла повернути борг пізніше.
— Мені потрібно в банк по гроші.
— Мені також треба в місто. Я зможу дещо продати, щоб роздобути золотих, — сказала фарві.
— Добре. Ви йдіть до банку, а ми з Каєм знайдемо житло.
— Ні! Все, що завгодно, тільки не з тобою! — обурився магік. — Твій батько тримає «Магічні механізми»? На ось… — він дістав аркуш паперу і простягнув його Мадді — …займися закупівлею навчального інвентарю.
— Чому я?! — обурилася Мадді. — Хто взагалі вирішив, що ти у нас головний, щоб роздавати розпорядження?
Кай зробив глибокий тривожний вдих, насилу стримуючи емоції.
— Ходімо, — я взяла Мадді під руку і потягла її до виходу.
— Ні, ви бачили цього гордовитого типа! — не заспокоювалася вона, доки ми йшли до центральної площі.
Ми з Рінкою лише сміялися.
Увечері важко було розглянути архітектуру квадрата Нефеми. Прогулюючись вузькими вуличками, я не могла намилуватися геометричними візерунками, що прикрашають будинки, схожими на розсипану дитячу мозаїку. Але найбільше мене дивувала рослинність: на гілках дерев замість листя висіли хмаринки, нагадуючи величезну цукрову вату. Як і мої улюблені ласощі, вони були різних кольорів.
Загорнувши за ріг, ми вийшли на велику площу, в центрі якої височіла величезна статуя жінки з веретеном. Невисоко в небі над однією лавкою ширяла рекламна повітряна куля з сотнями мерехтливих лампочок та написом «Магічні механізми». Усі будинки, що примикали до площі, перебудували під магазини.
— Мені треба до банку, — нагадала я, — де його знайти?
— Банки та ломбарди з іншого боку. Пропоную розділитись, щоб не гаяти часу. Ви — у своїх справах, а я пошукаю все за списком.
Мадді показала нам дорогу. Як виявилося, Рінка теж ніколи не була у Квадраті світів, а все життя прожила на Троятії. Її сім'я, про яку вона неохоче розповідала, вела замкнений спосіб життя, але, на відміну від мене, Рінка хоча б знала, що її світ не єдиний.
Я побачила вивіску банку на протилежному боці, але шлях до нього виявився нелегким — сотні торговців заполонили площу, безладно виставляючи свої незвичайні товари. Тут опудало тварин лежало на одних полицях з медикаментами, а бойова зброя — поруч із іграшками ручної роботи. Мабуть, продавці не гребували нічим і продавали все, на що був попит. Але найбільше тут було маріонеток — ляльки виднілися майже у кожного торгівця. Як виявилося, маріонетки – символ Нефеми.
Ми з Рінкою розділилися: вона пішла до ломбарду, а я відчинила позолочені масивні двері під вивіскою: «Нефемський державний банк». У холі мене зустрів приємний чоловік зі зміїним хвостом замість ніг і вказав на одне з вікон.
Миловидна панночка, схожа на людину, уважно прочитала ім'я відправника та одержувача, ні крапельки не зніяковівши. Вона обернулася до стелажу з книгами, і ті навперебій почали їй щось нашіптувати. Дівчина встала з стільця і зникла з поля зору. Не було її досить довго, але, повернувшись, вона дала мені важкий мішок із золотими монетами та маленьку картонну коробочку.
— Разом із вашим чеком була посилка. Забиратимете?
— Звичайно, — я поставила підпис на бланку і вийшла зі своїм багатством.
На площі я вирішила розглянути вміст коробочки. У ній виявився медальйон із трохи потертою позолотою, що оголила неблагородний метал. Тонкі джгутики перепліталися в щось на кшталт об'ємного серця. Я покрутила його в руці, дивуючись, навіщо передавати через банк таку дрібничку.
Рінки все ще не було. Я зазирнула до ломбарду і не побачила подруги. Біля віконця, де приймають цінності, стояв незнайомий чоловік у чорному плащі та низько натягнутому капелюсі. Нервово поглядав на всі боки, він дуже здивувався, побачивши мене. Зрозумівши, що ми з Рінкою розминулися, я вирішила повернутися на вулицю, але ледве відчинила двері, як чоловік у чорному відштовхнув мене, проходячи вперед.
— Обережніше! — обсмикнула я некультурного типа, який навіть не спробував вибачитись.
Незнайомець повернувся, і я зрозуміла, чому він так дивно носив капелюх - величезна червона родима пляма біля спаскудила його обличчя. Коротко подивившись на мене, незнайомець зник між магазинами, а я невдоволено терла постраждале плече. Рінка з'явилася звідкись ззаду, коли більшість торговців уже зібрали свій товар і покинули площу. Це мене навело на роздуми:
