Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

Поверхня дзеркала взялася памороззю, а коли проясніла, там відбився той зал, який я бачив.

— Чорт забирай! — вигукнув Рендом. — Він утягнув її до Кашфи. Але навіщо?

— Колись маєш навчити мене цього фокуса, брате, — зауважив Мандор.

— Оскільки я саме збирався вирушати до Кашфи, — сказав я, — може, будуть якісь додаткові завдання?

— Завдання? — перепитав Рендом. — Та просто дізнайся, що в біса коїться, і дай мені знати, зрозумів?

— Ще б пак, — відказав я, беручись за Козирі.

Віалла наблизилася до мене й узяла мою руку, наче на прощання.

— Рукавички? — прокоментувала вона.

— Хотів дотриматися дрес-коду, — пояснив я.

— У Кашфі є щось таке, чого Корал, здається, боїться, — прошепотіла Віалла. — Вона казала про це уві сні.

— Дякую. Тепер я готовий до будь-чого.

— Ти кажеш це, щоб заспокоїти себе, — відказала вона. — Однак сам у це не віриш.

Я розсміявся та підніс Козир до обличчя, удаючи, наче вдивляюсь у нього, і водночас продовжуючи власну силу навздогін тій лінії, яку відправив до Кашфи. Я знову відчинив той шлях, яким пройшов Дворкін, і ступив на нього.

12

Кашфа.

Я стояв у залі зі стінами, складеними із сірого каменю, увішаними прапорами та щитами, на підлозі, устеленій очеретом. По боках громадилися масивні меблі, а в каміні просто переді мною горів вогонь. Утім, повітря в залі все одно залишалося сирим та холодним, ще й насиченим важкими кухонними ароматами. У залі не було нікого, крім мене, хоч я й чув за стінами людський гомін, а ще музикантів, які настроювали інструменти та програвали окремі пасажі. Схоже, я опинився недалеко від місця головних подій. Прибувши сюди особливим чином, а не за допомогою Козиря, як робиться звичайно, я зіткнувся з певною незручністю: ніхто не чекав тут на мене, аби показати мені палац та ознайомити з програмою урочистостей. Але це давало мені й певну перевагу: тобто, якщо я збирався рознюхати, що тут і до чого, то зараз мав нагоду це зробити. Каблучка, справжня енциклопедія магії, підказала мені заклинання, що надає невидимості, і я закутався в ці чари, наче у плащ.

Кілька наступних годин присвятив огляду місцевості та будівель. Посеред меншого центрального кола стін я нарахував чотири великі будівлі та купу менших. Далі тягнулася ще одна стіна, потім ще одна — усього три концентричні захисні мури, оповиті плющем. Значних пошкоджень я не помітив, і у мене склалося враження, що війська Далта не натрапили тут на серйозний опір. Жодних ознак пожежі чи пограбувань, але ж, урешті-решт, Далта найняли для того, щоби привласнити майно, тож, зрозуміло, Джасра хотіла б отримати його більш-менш неушкодженим. Війська зайняли всі три мури, і з того, що мені вдалося підслухати, я зрозумів, що вони наче збираються залишатися тут до закінчення коронації. На великій площі посеред центрального кола найманців було небагато, вони стояли, чекаючи на церемонію, а місцеві військові потішалися з химерних одностроїв чужинців. Жарти були незлобиві, можливо, тому, що обидві групи були прихильні до Люка; а ще мені здалося, що багато хто з місцевих і ландскнехтів знав одне одного.

Перша Церква Єдинорога Кашфи — так можна перекласти її назву — стояла на іншому боці площі, навпроти палацу. Приміщення, до якого я перенісся, було однією зі службових прибудов, і наразі тут товпилися поспішно викликані гості, а також слуги, придворні та просто цікаві.

Я не знав, коли має розпочатися коронація, але вирішив, що мені краще якомога швидше побачити Люка, бо незабаром він порине з головою у вир подій. Може, навіть розповість мені, куди Дворкін переніс Корал. І навіщо.

Отож я видивився собі нішу з невиразною порожньою стіною, тло, яке навіть місцевий навряд чи зміг би розпізнати, скинув із себе невидимі чари, витягнув Козир Люка й надіслав виклик. Не хотів я, аби Люк зрозумів, що я вже тут, і довідався про мою здатність переноситися в будь-яке місце новим, незвичним чином. Я поділяю думку, що ніколи не варто розповідати все, хай хоч кому.

— Мерліне! — вигукнув Люк, придивляючись до мене. — То шило вже виткнулося з мішка, чи що?

— Щасливця й шило голить, — відказав йому. — Щиро вітаю з коронацією!

— Що я бачу? На тобі шкільні кольори!

— А що тут дивного, чорт забирай? У тебе ж наче свято, хіба ні?

— Послухай. Тут не таке уже й свято. До речі, я саме хотів зв’язатися з тобою. Мені потрібна твоя порада, поки не пізно. Ти можеш перенести мене до себе?

— Я не в Амбері, Люку.

— А де?

— Ну... біля палацу, — зізнався. — Стою на якійсь бічній вулиці, між твоїм палацом та будинком, що наразі пристосований під готель чи щось схоже.

— Ні, це не годиться, — сказав Люк. — Якщо ти перенесеш мене туди, то мене відразу впізнають. Простуй до Храму Єдинорога. Якщо там відносно безлюдно і ти знайдеш темний тихий куточок, де ми зможемо поговорити, — виклич мене й забери туди. Якщо храм не годиться, підшукай якесь інше місце, згода?

— Згода.

— А як ти взагалі сюди потрапив?

— Розвідую щодо вторгнення, — сказав я. — Підготовка до путчу проти путчистів, а що?

— Ти такий веселий, як цуцик на прив’язі, — парирував Люк. — Добре, я чекаю.

Кінець зв’язку. Я перетнув площу, дотримуючись розмітки, що, мабуть, мала позначати маршрут процесії. Підозрював, що в Храмі Єдинорога можу зіткнутись із проблемами та мені можуть знадобитися чари, але ні, ніхто не спробував мене зупинити.

Я зайшов усередину. Просторий храм уже прикрасили для церемонії, стіни увішали штандартами, підлогу всипали квітами. Тут не було нікого, крім закутаної з головою старої ближче до вівтаря, котра, очевидно, молилася.

— Люку, — я звернувся до його Козиря, — усе чисто. Ти мене бачиш?

Я відчув його присутність раніше, ніж побачив зображення.

— Гаразд, — сказав він. — Перенось мене.

Наші руки зустрілись, і Люк опинився поруч зі мною.

Він обняв мене, поплескав по спині та мовив:

— Дай-но на тебе подивитися. Цікаво, а куди подівся мій светр з емблемою Берклі?

— Наскільки пригадую, ти віддав його Ґейл.

— Еге ж, здається, твоя правда.

— Маю