Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

Мені довелося підвестися з підлоги, яку саме вистукував, а заразом і нижню частину стін, шукаючи порожнини, та й повернутися крізь арку до власної вітальні. Тут зупинився, попри те, що чув голос, який продовжував мене гукати, й упізнав у ньому голос Рендома. Я побачив, що стіна, яка межувала з боковим коридором, відбудувалася більше ніж наполовину, відтоді, коли я востаннє на неї дивився, так, наче над нею беззвучно працювала бригада невидимих теслярів та штукатурів, працювала з того часу, коли я примостив камінь зі сновидіння в арку, що вела до володінь Бранда. Дивовижно. Я просто стояв і витріщався, сподіваючись помітити щось, що дасть мені ключ до розгадки. Тоді почув, як Рендом гаркнув: «Мабуть, він пішов!» — і гукнув у відповідь: «Я тут! Що сталося?»

— Воруши дупою, ходи сюди, хутко, — сказав Рендом. — Мені потрібна твоя порада.

Я вийшов з кімнати крізь отвір, що ще залишався у стіні, й подивився вздовж коридору. Відразу ж відчув ті переваги, які надавала мені каблучка, що була у мене на руці, бо вона реагувала на кожну мою потребу, наче музичний інструмент. Тільки-но я вирішив відгукнутися на запрошення, активувалася відповідна лінія, і я знявся у повітря. Під час левітації встиг видобути рукавички з-за пояса й натягти їх. Зробив це, бо мені спало на думку, що Рендом може впізнати каблучку, яка колись належала Брандові, а це могло спричинити непросту дискусію, до котрої я наразі був неготовий.

Пролітаючи крізь діру до кабінету, загорнувся в плащ і притримував його, аби заховати й меч.

— Вражає, — зауважив Рендом. — Приємно бачити, що ти підтримуєш магічну форму. Ось тому я тебе й покликав.

У відповідь я вклонився. Мені здалося, що мій ошатний одяг потребує від мене куртуазної поведінки.

— Чим можу прислужитися Вашій Величності?

— Облиш це лайно і ходи сюди, — сказав Рендом, узявши мене за лікоть та спрямовуючи до вцілілої половини спальні. У дверях, притримуючи їх відчиненими, стояла Віалла.

— Мерліне? — промовила вона, коли я проходив повз неї.

— Так? — відгукнувся я.

— Я не знала напевне... — сказала Віалла.

— Що не знала? — не зрозумів я.

— Чи це ти, — відповіла.

— А, це я, все в порядку, — запевнив її.

— То справді мій брат, — підтвердив Мандор. Він підвівся зі стільця та підійшов до нас. Його рука була забрана в шину, її підтримувала пов’язка. Тепер вираз обличчя вже не був напруженим. — Якщо щось у ньому здається вам дивним, — продовжив він, — то це тільки тому, що з ним за цей час, поки його не було з нами, трапилася купа приголомшливих подій.

— Це правда? — запитав Рендом.

— Так, — відповів я. — Тільки я не знав, що це настільки помітно.

— Ти в порядку? — ще запитав Рендом.

— Та наче цілий...

— Гаразд. Тоді про подробиці твоїх нових пригод ми дізнаємось іншим разом. Як бачиш, Корал зникла, і Дворкін разом із нею. Я не зауважив, як вони пішли, я був у кабінеті, коли це сталося.

— Коли сталося що? — уточнив я.

— Дворкін закінчив своє лікування, — сказав Мандор, — узяв леді за руку, поставив її на ноги і переніс звідси. Це було зроблено дуже елегантно. Щойно вони стояли біля ліжка, а тоді — раз! — і лише їхні післяобрази, мінячись усіма кольорами спектра, замиготіли й зникли.

— Ти кажеш, що то він її переніс. А звідки знаєш, що їх не вихопило звідси Колесо-Привид, наприклад? Чи одна зі Сил? — поцікавився я.

— Бо я бачив його обличчя, — сказав Рендом. — На ньому не було здивування, лише легка посмішка.

— Гадаю, ти маєш слушність, — погодився я. — То хто полікував тобі руку, якщо Рендом був у кабінеті, а Дворкін займався Корал?

— Це я, — відгукнулася Віалла. — Знаю, як це робити.

— То ти єдиний свідок їхнього зникнення? — уточнив я у Мандора.

Він кивнув на знак згоди.

— Я хочу тебе запитати, — заговорив Рендом, — чи маєш ти якесь уявлення, куди вони могли гайнути? Мандор сказав, що він гадки не має. Ось, дивися!

Він простягнув мені ланцюжок, із якого звисала металева оправа.

— Що це таке? — запитав я.

— Це те, що залишилося від найціннішого зі Скарбів Корони, — пояснив Рендом. — Тут був Судний Камінь. Оправу вони залишили, а Самоцвіт забрали із собою.

— Зрозуміло, — сказав я. Подумавши, додав: — Але Дворкін здатний подбати про Камінь. Він казав щось про те, що покладе його в безпечне місце, і йому відомо про Камінь більше, ніж будь-якій іншій людині...

— А ще він може знову сказитися, — промовив Рендом. — І до того ж я не збираюсь обговорювати його чесноти як охоронця Каменя. Тільки хочу знати, чорт забирай, куди він завіявся з цією штуковиною.

— Не думаю, що він залишив по собі якісь сліди, — зауважив Мандор.

— Де вони стояли? — запитав я.

— Ось тут, — відповів Мандор, змахнувши здоровою рукою. — Праворуч від ліжка.

Я наблизився до місця, на яке він указав, відшукуючи серед здібностей, що отримав, найпринагідніші.

— Трохи ближче до того краю.

Я кивнув, відчуваючи, що поглянути у близьке минуле мені буде геть неважко.

І відчув, як мене стрімко накрило веселкою, побачив також і їхні силуети. Стало холодно.

Від персня побігла лінія сили, з’єдналася з веселкою, торкнулась їхніх абрисів і пройшла разом із ними крізь портал, що зачинився, м’яко згорнувшись усередину. Приклавши долоню до чола тильним боком, я наче дивився вздовж цієї лінії...

...і бачив великий зал. Ліворуч на стіні красувалися шість щитів, праворуч від мене барвилися численні прапори та вимпели. У велетенському каміні переді мною палав вогонь...

— Бачу місце, куди вони перенеслися, — сказав я, — але його не впізнаю.

— А чи можеш ти в будь-який спосіб поділитися з нами своїм баченням? — запитав Рендом.

— Спробую, — відповів я, усвідомлюючи раптом, що такий спосіб є. — Подивіться у дзеркало.

Рендом обернувся, наблизився до люстра, крізь яке Дворкін закинув мене сюди. Як давно це було?

— Заклинаю тебе кров’ю звіра, вбитого на полюсі, й мушлею, розтрощеною у центрі світу, — промовив я, відчуваючи