Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих - Террі Гудкайнд
Ніккі розміреним кроком пішла по сходах, немов палац належав їй. Так і було. Вона — Королева Рабів. ці люди — її підлеглі.
Вона — Пані Смерть.
Охоронці войовничо наблизилися до неї, відчуваючи, що жінка в чорному являє собою загрозу. Але не встигли вони й рота розкрити, як Ніккі заговорила першою.
— Що ви тут робите? — Прошипіла вона.
— Що робимо? — Перепитав один. — Охороняємо імператорський палац, ось що ми робимо.
— Як ти смієш сперечатися зі мною? Ти знаєш, хто я?
— Ну… взагалі-ні…
— Пані Смерть. Може, тобі доводилося чути про мене?
Всі дванадцять стражників застигли. Ніккі бачила, як їх очі знову оглядають її чорне плаття, потім світле волосся і сині очі. І по їх реакції на побачене Ніккі було очевидно, що її репутація біжить попереду неї. Не даючи їм рота розкрити, вона заговорила знову:
— Що, по-вашому, тут робить дружина імператора Джегана? Ви вважаєте, що я прибула без мого пана? Звичайно ж, ні, ви, зборище ідіотів!
— Імператор… — Видихнули одночасно кілька голосів в повному шоці.
— Цілком вірно. Імператор прибуває на завтрашню церемонію освячення. Я прибула, щоб спочатку самій ознайомитися, і що я виявила? Ідіоти! Стоїте тут, заткнувши вуха пальцями, коли вам давно слід відправитися привітати імператора, який прибуде в місто буквально через кілька годин!
Очі стражників полізли на лоб.
— Але… Нам ніхто не сказав! Коли він прибуває? Нас не проінформували…
— І ви всерйоз вважаєте, що настільки важлива персона, як Джеган, хоче, щоб про його місцезнаходження дізнався кожен навколишній убивця? А якщо в околицях бродять вбивці, поки ви, ідіоти, стовбичите тут?!
Охоронці дружно вклонилися.
— Звідки? — Запитав сержант. — Звідки прибуває Його Високоповажність?
— Він прибуває з півночі. Сержант облизав губи.
— Але… Але якою дорогою? Є багато шляхів… Ніккі взялася в боки.
— Ви вважаєте, що Його Високоповажність заздалегідь оголосить про свій маршрут? Та ще таким, як ви? Якщо буде охоронятися тільки одна дорога, то вбивці зрозуміють, звідки чекати імператора, чи не так? Повинні бути взяті під охорону всі дороги! А ви замість цього стовбичите тут! Солдати, белькочучи виправдання, прийнялися кланятися, виказуючи бажання відправитися виконувати свій обов'язок, але не знаючи, куди їм іти.
Ніккі, рипнувши зубами, подалася до сержанта. — Відведи своїх людей на одну з північних доріг. Негайно. Це твій обов'язок. Всі дороги повинні бути взяті під охорону. Вибирай будь-яку!
Солдати, безперервно кланяючись, розступилися. Відійшовши від неї буквально на кілька футів, вони понеслися стрімголов. Ніккі дивилася, як по дорозі вони прихоплюють собою інших стражників.
Як тільки солдати випарувалися з площі, Ніккі повернулась до обох ошелешених чоловіків. Вони разом піднялися східцями, які тепер ніхто не охороняв. Деякі з тих, хто прийшов подивитися на скульптури біля стін, почувши крики, обернулися подивитися, що це вона робить. Уклінні жінки, які молилися перед зображеним у камені Світлом, падаючим на неправедних людей, озиралися через плече.
Ледь Віктор з Іцхаком дісталися до площі, як Ніккі розв'язала мотузки, схопила покрив обома руками і зірвала зі статуї. Вони застигли.
Півкруг стін навколо площі було заповнено зображеннями людської нікчемності. Всюди навколо чоловік був зображений маленьким, нікчемним, деформованим, нікчемним, безмозким, жорстоким, хижим, жадібним, мерзенним і грішним. Він був зображений як навічний раб потойбічних сил, які контролювали кожен аспект його жалюгідного існування, існування в котлі непереборного зла, коли смерть — єдиний порятунок. Ті, хто знайшов чесноту в цьому світі, під захистом Світла Творця, виглядали млявими, обличчя у них були порожні, безвольні, тіла, як у висохлих трупів. Вони дивилися в світ порожнім, без єдиної іскорки думки поглядом, а навколо них танцювали щури, під ногами звивалися змії, а над головою вилися стерв'ятники.
І в центрі цього виру покаліченого життя, цього убожества і нікчемності гордо височіла у всій своїй сяючій красі виліплена Річардом статуя.
Вона була нищівним присудом усього, що було навколо неї.
Здавалося, що оточуче статую убозтво і потворність втратило всю свою значимість. Потворні скульптури на стінах, здавалося, кричать про свою брехливість перед лицем цієї досконалої краси та істини.
Дві піднесені в центрі площі фігури являли собою втілення гармонії і краси. Фігура чоловіка демонструвала горду мужність. Постать жінки не залишала жодних сумнівів у своїй жіночності. І обидва втілювали собою красу людського тіла як чуттєвого, благородного і невинного. Здавалося, що оточуюче убозтво відсахнулося в жаху перед цією шляхетною чистотою.
Більш того, виліплена Річардом статуя демонструвала волю, цілеспрямованість і мудрість. Це була маніфестація людської сили, здібностей і волі. Це було саме життя. Це було втілення вільної волі людства.
Це було в точності те, що було записано єдине слово на підставі:
ЖИТТЯ
Це було життя, яким вона має бути: гордим, розумним і вільним.
Це було оспівування благородства людського духу.
Всі зображення на стінах пропонували смерть.
Ця ж статуя пропонувала життя. Віктор і Іцхак плакали, впавши на коліна.
Коваль, простягнувши до статуї руку, сміявся крізь сльози.
— Він зробив це! Зробив те, що обіцяв! Плоть в камені. Велич. Красу.
Люди, які прийшли подивитися на інші скульптури, тепер почали збиратися до центру площі. Вони дивилися широко розкритими очима, багато хто вперше бачили зображення людини як втілення добра. У статуї
