Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих - Террі Гудкайнд

— Судячи з того, що я чув, подія буде грандіозною, — зауважив Іцхак. — На освячення імператорського палацу народ стікається з усіх боків. Місто забите приїжджими.

Робітники, які допомагали встановлювати статую, повернулися на будівництво. Річард роззирнувся.

— Дивуюся, що ніхто з чиновників не прийшов заздалегідь подивитися на палац.

— Вони всі на збіговиську Братства Ордена, — відмахнувся капелюхом Іцхак. — У центрі Алтур-Ранга Велика справа. Їжа, випивка, спічі. Ти ж знаєш, наскільки Орден обожнює всякі збіговиська. Туга смертна, треба думати. Наскільки мені відомо про такого роду посиденьки, чиновники будуть слухати про потреби Ордена і про їх обов'язок змушувати народ жертвувати на ці самі потреби. Брати всіх їх тримають у вузді.

Що означає, що брати теж зайняті. Дуже зайняті, щоб заявитися на будівництво для перевірки якоїсь там статуї, що виліпив якийсь там раб. Статуя Річарда значення не має. Це всього лише відправна точка для державної екскурсії уздовж багатьох миль стін з незліченними зображеннями великої справи Ордена, здійснюваної Братством Ордена під керівництвом Нарева.

Якщо офіційні особи і брати були дуже зайняті, щоб прийти сюди сьогодні, то городяни — ні. Більшість швидше за все прийде завтра на торжество, але спершу вони хотіли самі подивитися палац, без всяких нудних промов, які напевно будуть завтра звучати протягом всієї церемонії. Річард спостерігав, як люди переходять від одного скульптурного зображення до іншого, з перекошеними від сбезнадійності лицями.

Охоронці тримали народ на чималій відстані, не дозволяючи увійти в лабіринти кімнат і коридорів, вже закритих верхніми поверхами, а подекуди і дахом. Тепер, коли статую поставили на місце, стражники рушили, щоб очистити вхід у палац.

За останній тиждень Річард спав від сили кілька годин. І тепер, коли статуя вже стояла на місці, на нього навалилася втома. Після тяжкої праці практично без сну і без їжі він готовий був впасти прямо там, де стоїть. З довгих тіней виринув Віктор. Деякі робітники вже пішли, але решта пробудуть на роботі ще кілька годин. Річард тільки зараз зрозумів, що на транспортування статуї пішов майже весь день. Гарячка роботи закінчилася, і тепер змоклий від поту сорочка здавалася крижаним панциром.

— На. — Віктор простягнув Річарду шматок лярда. — З'їж. На честь того, що ти закінчив.

Подякувавши другові, Річард з жадібністю проковтнув лярд. Голова розколювалася. Він зробив усе, що міг, щоб показати те, що народу необхідно побачити. Але із закінченням роботи Річард раптом відчув себе втраченим. Він розумів тільки, як йому боляче, що робота закінчена, що у нього більше немає благородного заняття. Воно давало йому сили жити далі.

— Іцхак, я ледве на ногах стою Зможеш мене трохи підвезти на своєму фургоні?

Іцхак ляснув Річарда по плечу.

— Пішли, поїдеш ззаду. Упевнений, Йорі заперечувати не буде. Хоча б частину шляху він тебе провезе. А я повинен залишатися тут, наглядати за фургонами і кіньми.

Річард подякував усміхненого Віктора.

— Вранці, друзі мої, коли стане зовсім ясно, ми знімемо покрив і побачимо красу в останній раз. А потім… Ну, хто знає…

— Значить, завтра, — лукаво розсміявся Віктор. — Сумніваюся, що засну цієї ночі.

Здавалося, на Річарда навалилася втома всіх останніх місяців. Він забрався ззаду в фургон Іцхака і побажав тому спокійної ночі. Іцхак пішов, а Річард, згорнувшись калачиком, заснув перш, ніж прийшов Йорі. І навіть не відчув, як фургон вирушив у дорогу.

Ніккі спостерігала, як Річард іде з Іцхаком. Вона хотіла зробити все по-своєму. Хотіла зробити це сама. Хотіла внести щось вартісне.

Тільки тоді вона зможе подивитися йому в очі.

Ніккі знала абсолютно точно, як Орден відреагує на статую. Вони вважатимуть її загрозою. І не допустять, щоб народ її побачив. Орден знищить її. І ніхто про це навіть не дізнається.

Ламаючи пальці, Ніккі прикидала, як їй підступитися до цієї справи. З чого почати. І тут її осяяло. Вона вже бувала в нього. Він допоміг Річарду. Він друг Річарда. Ніккі понеслася по будівництву і вгору по горбу.

Вона абсолютно видихалася, поки дісталася до кузні. Похмуріий коваль складав інструменти. Він вже загасив вугілля в печі. Запахи, предмети, навіть металевий пил і сажа викликали у неї радісний спогад про збройовий завод батька. Тепер-то вона розуміла той вираз в очах батька. Вона сумнівалася, що батько і сам його повністю розумів, але вона-то тепер розуміла! Коваль похмуро подивився на неї, коли вона увірвалася в кузню.

— Пане Кассел! Ви мені потрібні! — Той насупився ще сильніше.

— У чому справа? Чому ви плачете? Щось з Річардом? Вони його…

— Ні. Нічого такого. — Ніккі схопила його за могутню руку і потягла за собою. Це було все одно що намагатися зрушити скелю. — Будь ласка! Ходімо зі мною! Це важливо!

— Але мені треба все прибрати на ніч, — обвів він вільною рукою кузню.

Ніккі знову смикнула його за руку. Сльози щипали їй очі.

— Ну будь ласка! Це дуже важливо! — Він провів рукою по обличчю.

— Ну, тоді показуйте дорогу. Ніккі відчувала себе трохи божевільною, тягнучи за руку здоровенного коваля. Він запитав, куди вони, власне, спрямовуються, але Ніккі не відповіла. Вона хотіла дістатися, поки не стемніло.

Діставшись до площі, вони виявили, що нагорі ступені патрулюють стражники і на саму площу не пускають. Ніккі помітила поблизу Іцхака, який завантажував в фургон довгі жердини. Ніккі окликнула його, і Іцхак підбіг до них.

— Ніккі! В чому справа? Ви моторошно виглядаєте…

— Я повинна показати вам обом статую. Зараз же. — Погляд Віктора потемнів.

— Її відкриють завтра, коли Річард…

— Ні! Ви повинні побачити її зараз! Іцхак, ледве нахилившись до Ніккі, тихенько промовив:

— Ми не можемо туди потрапити. Там охорона.

— Я можу. — Ніккі сердито