Вежі та підземелля - Марина Соколян

Анджа злякано кивнув, не в силі збагнути, до чого йдеться. Барон помовчав трохи, а потім мовив повільно, немовби зачитуючи вирок.

— Я хочу, щоб ти дізнався, що значить іти за своїм володарем. Крізь страх і смерть. Дізнався, що таке справжня відданість. Мій прапороносець загинув на перевалі, тож завтра ти візьмеш мій штандарт. Ти будеш їхати на чолі мого загону. І якщо ти бодай спробуєш відступити, то помреш. Лихою смертю. Зрозумів?

Анджа вклонився, намагаючись стерти з лиця дурнуватий усміх.

— Так, світлосте. Як накажете.

— Зрозумів, то вимітайся, — бундючно мовив барон. — І скажи, щоби до ранку мене не турбували. Надто ж той осоружний Вайлак зі своїм зубоскальством.

Барон відвернувся, і Анджа вискочив з намету. Він не міг повірити в те, що сталося. Він нестиме баронів штандарт! Така честь! Не те, щоб Анджа не боявся, — він боявся до сказу. Та він розумів, що доля подарувала йому єдиний, неповторний шанс вискочити з багнюки. І треба було скакати, не зволікаючи, — хоч би навіть на вістря ворожих мечів.

— Знаєте що, я нестиму баронів штандарт! — радісно повідомив він Вайлакові.

Той зиркнув на нього роздратовано.

— Ну, і чого тут радіти?

— Він же, певно, думає, що то — велика честь, — пояснив Мідяк, перевіряючи на гостроту свій фолчен.

— Діти-діти... — скрушно хитнув головою Вайлак. — Пам'ятаю, як ми сиділи в бастіоні під Альбігоном. Розваг було мало, і ми тоді викидали на пайку, хто зіб'є арбалетним болтом вражого прапороносця. Гарно було! Пригадуєш, Марте?

— Ну! Я тоді ще виграв пайку в Кульгавого, але він не хотів віддавати, казав, що той сам перекинувся. Та я добре пам'ятаю, як я тому дженджику поцілив просто межи очі! Бац! Він аж з коня навернувся!

Анджа захолов.

— А... чого ви їх так?

— А щоб не розмахували панським гонором. Дратує. І ще — мішень така гарна, здалеку видно, як поцілиш.

— Диви, Марте, як малого скрутило, — криво всміхнувся Вайлак. — Ну, та нема чого журитися — всі там будемо. Я тебе прошу, не забивай собі баки ратними подвигами — від того ще ніхто безсмертним не зробився. Е, ну гаразд, якщо ти тепер така велика птиця, не личить тобі в дранті виїжджати. Ходи, щось підберемо.

Голова підвівся і, махнувши Анджі, рушив до обозу. Там він покопирсався в котрійсь із підвід і дістав щось на зразок довгої шкіряної сорочки з нашитими зверху металевими колечками. Колечок, правда, трохи бракувало — якраз на рівні печінки, де була натомість пришита крива латка. Анджа уявив собі сумну долю попереднього власника обладунку і тяжко зітхнув. Сорочка була трохи завелика, внаслідок чого кожен його рух супроводжувався дратливим дзвоном.

Вайлак гмукнув.

— Дзеленчить. Ну, та нічого, будеш ворога відлякувати, як змія-гримучка. Ану, дай свій пассот... Е, хлопче, цієї залізякою нічого не простромиш... хіба будеш довго колупати. До того ж, закороткий він, як для кінного виїзду... Ану ж бо, що тут у нас? Ага! Осьо, тримай. Подужаєш?

Вайлак видобув з купи начиння меч-півтораручник із довгим руків'ям. Анджа взяв меча і спробував крутонути «зашморг». Всміхнувся, згадуючи, як під час навчання в Мідяка мало вухо собі тим «зашморгом» не відтяв... Півтораручник був значно важчим за пассот, але його вага компенсувалася хорошим балансом — здавалося, меч сам веде руку, а не навпаки.

— Почистити і погострити б його... А так нічого. Тим паче... — голова хитро примружився. — Цей меч зветься «байстрюк». Ні те, ні се, просто як ти, патлатий... А що сказав барон, з якого доброго дива він тебе прапороносцем покликав?

— Та сказав, що хоче перевірити мою вірність.

— Он як! Відколи це він почав тим перейматися? А хоча, зрештою... Він немолодий уже, спадкоємців нема. Та й не буде вже, либонь, після того очищення.

Вайлак зацікавлено зиркнув на Анджу.

— Значить, патлатий, барон зрештою може визнати тебе за спадкоємця. Ну, ти і вляпався, скажу я тобі...

— Та нічого такого він не говорив. Навпаки! Чули б ви його — лякав, погрожував лихою смертю...

Вайлак лише пирхнув.

— Хіба я не знаю старого? Мені він погрожує лихою смертю двічі на день. То в нього улюблений риторичний зворот.

— То в нього — що?

— А, довго пояснювати, — відмахнувся голова. — Ну все, йди приведи зброю до тями, потренуйся трохи, аби хоч рука звикла... І — спати. Виступаємо на світанку. Попереджаю, будити буду копняком під зад, чи під... куди прийдеться. Так що варто би тобі виспатися, бо хтозна, коли ще потім випаде нагода.

Попри всю слушність цієї поради, Анджа так і не зміг заснути. Він уявляв собі завтрашній бій, уявляв, як вони помчать назустріч валдарському війську... А потім уява зраджувала, і зчинялася маячня. Мідяковські жарти зробити своє — від страху хлопцеві аж в животі крутило. А ще — ці вайлаківські натяки щодо намірів барона.... Невже? Та ні, пусте. А що, як і справді? Анджа вже й не розумів, спить він чи марить.

Табір навколо нього принишк — уперше за ці кілька днів ущух п'яний регіт, стихли балачки й веселощі. Повітря було просякнуте бентежним очікуванням і пахощами злидва, котрим ветерани рятувалися від безсоння. Зваживши на те, Анджа збагнув, що він не самотній у своїх потерпаннях, однак це вже не тішило.

Подейкували, що перед бойовиськом Йоргові слуги ходять поміж вояків і ставлять відзнаки на чоло тим, хто загине наступного дня. Анджа загорнувся з головою в кінську попону — хай ставлять, куди прийдеться. Вмирати не хотілося.

• • •

Так говорив Іса, звертаючись до храмовників:

«Страх — основа всякої віри. Віра боронить, і віра карає. Бережіть страх, бо лише той, хто боїться, не шукає причин, той, хто боїться, — вірить. Страх — найкраща зброя, учитель і наглядач. Змушуйте братів своїх боятися, і ви врятуєте їх.

Я розкажу вам, як викликати страх, оберігаючи душу від прагнення задоволень. Запам'ятайте, все, що викликає віру, здатне лякати; ім'я цьому живильному джерелу — невідомість. Отож, сповийте сутінками світ, і він одразу ж сповниться химерами. Інше джерело страху — біль. Люди — раби свого тіла, тож біль, чи то навіть страх болі, поселяє в їхніх душах відчай приречених, а отже, змушує вірити. Лякає