Вежі та підземелля - Марина Соколян
Анджа закляк, не в змозі відірвати погляду від страшного видива.
— «Вічний вогонь», — крекнувши, пояснив Вайлак. — Усе найкраще походить з Валдарри.
Вхід до затоки, очевидячки, був наразі заказаний, і керівництво Священного Походу вирішило пристати до берега за межами валдарської гавані. Невдовзі знайшли зручне місце, й почалося вивантаження вояків, коней та спорядження. Анджа, зайнятий коло баронських коней, котрих треба було намовити до співпраці й вивести з тісної баржі, все ж помітив, як із інших нефів на берег витягають якісь величезні споруди невідомого призначення. Деякі з них, найбільші, мали колеса, як у водяного млина, інші — гігантські шкіряні торби, ще інші — велетенські ложки. Анджа мало не з роззявленим писком спостерігав за вивантаження цих потвор; він ніяк не міг збагнути, що воно за диво. Перше, що спало йому на гадку, — це велетенські пристрої для тортур. Утім, він швидко відмовся від цього здогаду, бо не добачив, куди саме там можна припнути жертву. Другий його здогад був ближчим до правди. Анджі уявилося, як вояки на сторожовій вежі при вході у гавань вкладають у таку гігантську ложку барильце з «вічним вогнем» і за допомогою хитрої системи блоків і противаг посилають її просто на голови ворогам. Схоже, війна була явищем дещо складнішим, ніж він це собі уявляв.
Урешті, впоравшись зі своїми обов'язками, Анджа знайшов місце, звідки зручно було оглядати зовсім близьку вже Валдарру. Місто здавалося йому якимось несправжнім — навіть здалеку було помітно його чужорідні, незвичні риси.
Невже мрію і справді можна взяти штурмом? — дивувався Анджа. Але ж не можна мріяти, — згадав він, — це гріх. Ось тому й штурмують, подумав він майже вже крізь сон — день виявився нелегким. Штурмують, бо не розуміють, що це просто мрія. Скоро у сни попнуться зі своїми велетенськими ложками...
Анджа позіхнув, озираючи табір, котрий повнився світлом багать, випинався барвистими наметами і стугонів тисячами голосів. Здалеку вже лунали наспіви гітерна і сміх веселих молодих жінок, що їх за собою привезли теренційці. Священний Похід? Ото ще...
• • •
«Музика нескінченна, але окремі її звуки не можуть тривати вічно, інакше мелодія перетвориться на жахливий шум. Кожен звук неповторний, та разом з тим, кожен повторюється, адже існує обмежена кількість рис, що різнять його від інших, — тональність, тривалість, місце на нотному рядку.
Людина — це також сукупність рис, хоч і наділена власним сприйняттям. Властивості сприйняття, в свою чергу, залежать не лише від набору вроджених ознак, але й від досвіду та обставин життя. Отож, існує дуже мала ймовірність, що всі ці обставини повторяться, відтворюючи те єдине, унікальне звучання. Втім, нехай мала, але ця ймовірність існує — адже кожен імпровізатор може повторити певний пасаж, який його чимось зацікавив. Мотиви, що повторюються, кличуть лейтмотивами. Ті, хто потраплять до такого лейтмотиву, змушені раз у раз повертатися до життя, відтворюючи колишнє достеменно або з варіаціями. Ті ж, хто не потрапив до мелодії-рефрену, продовжуватимуть жити у відлунні, у всьому тому, до чого вони були причетні. Так, кожна наречена несе в собі відгомін тисяч наречених, які йшли до шлюбу до неї. Кожен убивця — відголос тисяч інших, що несли на собі прокляття згуби.
Що більше збігів, то глибше звучання. Отож, кожна нота, що колись виринала з тиші, залишається звучати нечутним відлунням під склепінням фермати-вічності».
• • •
Кілька днів не відбувалося нічого. Себто, ті дні були вкрай заповнені десь на рівні стратегічних нарад у шатрах знаті, перемовин із містом, вироблення плану дій та розв'язання нагального питання — хто керуватиме ким. На рівні ж солдатського побуту дні були сповнені дозвільним спогляданням та зрідка бійками між запальними теренційцями й гордими рабантцями. Вони погано розуміли одні одних, тож вояки призвичаїлися розв'язувати спірки у найбільш придатний для прикордонних контактів спосіб. Ось, приміром, Чернець устиг дістати в око від котрогось із теренційських лучників — за честь пані, як він гадав. Правда, лучник вважав, що б'є нахабу за те, що той підглядав до чужого намету. Але, врешті, кожен дістав своє і забрався до себе вдоволеним.
Надвечір третього дня надійшла звістка, що наступного ранку валдарці приймуть бій на широкому пустищі коло південних стін міста. Правда, пустищем те місце назвати було складно — то був чарівний видолинок, порослий квітучими чагарями та оливами. Втім, воякам було байдуже — нарешті мало відбутися те, задля чого вони долали такі шалені відстані, мерзнучи, мокнучи та гинучи від стихійних лих і біснуватих мальджуків.
Вечір був майже святковим. Вояки гострили зброю, лагодили обладунки та реманент. Іноді в таборі чулися навіть войовничі пісні про героїв минувшини, котрі так гамселили єретиків, що аж курилося, — де вже їхнім недолугим нащадкам... І справді, оглянувши союзницький стан, Вайлак скептично мовив: «І з оцим вони хочуть штурмувати Валдарру?!» Утім, мало хто поділяв його занепадницький настрій.
Черенбер наказав Анджі обрядити Дожа в парадну упряж та чепрак з гербами. А потім звелів зайти до його намету. Анджа не чекав такого веління, тож устиг добряче себе настрашити, малюючи в уяві різні вжитки, які міг би знайти для нього барон. Ану як йому кортить розпружитися перед боєм, трохи повправлявшись у маршових різновидах улюблених катувань? Хлопець, однак, змусив себе йти — від барона однак ніде було подітися.
Черенбер зустрів його напівлежачки на довгій скрині зі зброєю, котра правила йому за ліжко. Барон був якийсь на диво блідий і нервовий, а побачивши Анджу, він заледь не підскочив.
— Ну? — поцікавився він.
Анджа розгубився.
— Ви, світлосте, звеліли прийти, і я...
— Та знаю, — роздратовано кинув він, підхоплюючись і починаючи міряти намет швидкими кроками. — Ти, свинарю, якось казав, що прагнеш служити своєму баронові. Хоча насправді, я бачу, ти прагнеш іншого.
Черенбер закляк, спинивши на ньому лихий незрушний погляд. Анджа мимохіть відступив.
— Я знаю, — сказав барон. — Знаю, що всі ви, серви — паскудні брехливі пси,
