Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік

— Пробач, я не знав, що він почне мститися навіть тобі.

— Забудь. Кістки Хеля гниють на дні озера Раду, а ми зараз п'ємо вино в смердючому підвалі. Ну й хто у виграші?

— Важко сказати, — серйозно сказав Мільфрід, доливаючи в келихи вина. — Ти звертався до людини, яку я порадив?

Фалмін мовчки відстігнув застібки на куртці, засукав лівий рукав до самого плеча, показуючи Мільфріду руку. Переливаючись червоним та чорним кольором, її повністю покривали рівні та щільні ряди драконячої луски, яка на світлі здавалася зачарованою. Мільфрід, який не вперше це бачив, взяв її в долоню, провів кінчиками пальців туди-назад, оцінив. І співчутливо подивився на друга.

— Ти змирився із цим?

— Я знаю, ким являюся насправді, Мільфріде. Але ж не лише це є ознакою моєї, кхм, спорідненості із драконами. — Фалмін, хоча і говорив серйозно, однак уже не переймався за це, як колись. Уже давно змирився, із самого дитинства. — Драконячу мову я знаю від народження, що уже вказує на те, що хтось із драконячою кров'ю в моєму роду був присутній.

– Їх кров настільки сильна, що передає нащадкам знання мови від самого народження. — Мільфрід обережно відпустив руку друга, випив ще вина.

– Їх зв'язок дозволяє синові або доньці інколи бачити спогади свого пращура, а деколи і переживати напряму. У мене таке бувало декілька разів, однак не хочу згадувати.

Фалмін повільно застібнув сорочку і куртку, сховавши свою таємницю туди, де їй і належало бути. Мільфрід не прокоментував.

— Потрібно буде скоро виходити, хлопці можуть захвилюватися.

— Фалміне, ти не бачив мене багато років! Невже ми не можемо посидіти в тиші й поговорити, як у старі добрі часи?

— Можливо, ти маєш рацію, — погодився Фалмін, беручи в руку келих. — Тільки давай не будемо про мій родовід, від того мене уже верне. За вічну дружбу та відданість!

— А також за те, що Хель і Геніхар віддали душу Темному богу!

Цокнулися, випили. Помітили за мить, що вино починає закінчуватися, тому Мільфрід витягнув з-під столу ще дві пляшки, при цьому недобре посміхаючись. Востаннє Фалмін пам'ятав таку усмішку перед великою п'янкою в місті Ріднен, тоді вампір шкірився так само, а вже наступного дня довелося віддати половину заробітку за шкоду, яку вони нанесли місцевому борделю і бані.

— Чудове вино, — Мільфрід налив ще. — Улюблене вино Міланії.

Фалміна пересмикнуло. Він глянув на вампіра, намагаючись щось прочитати в його великих очицях, проте древнє створіння залишалося спокійним, що водночас і дратувало Фалміна, і веселило.

— Як вона? — чоловік покинув спроби прочитати щось в очах вампіра, замість цього з'їв виноградинку.

— А ти як думаєш?

Чаклун відвернув голову, глянув перед собою. Його переповнювали емоції, тому вирішив дати змогу вампіру говорити далі. Мільфрід бачив стан друга і продовжив, намагаючись бути обережним у словах.

— Міланія питає про тебе кожного разу, як ми бачимося. Хоче зустрітися і поговорити.

— Ми ж розмовляли про це, Мільфріде. Вона знає, що я не можу…

– І тим не менш, від цього їй ще важче, — сказав серйозно вампір, глянувши на товариша очима-світляками. — Вампіри…

— Переживають розрив стосунків значно важче, аніж люди. Я знаю, Мільфріде.

Вампір глянув на чаклуна довгим поглядом, цокаючи кігтем по столу. Фалмін очей не відвів, повільно попивав вино. Нарешті Мільфрід опустив очі, збагнувши, що цю тему краще не зачіпати.

— В останні місяці ти зник, — сказав він, намагаючись змінити тему, — я не чув про твої діяння дуже давно, друже. Це насторожує. Зазвичай майже в кожній третій корчмі можна почути розповіді про самотнього вершника, який їздить Благандією у пошуках драконів. Зараз такі розмови взагалі порідшали, а деякі, не особливо розумні селянини, приписали тебе до мертвих, мовляв, ти вже згинув від лап якоїсь тварюки.

— Не потрібно нагадувати, що полювання на мене до сих пір відкрите. Останні місяці були для мене не дуже плодовиті на улов, однак декілька голів я встиг знести. І дізнатися цінну інформацію.

— Поділишся?

— Особливо немає чим, але знаю напевне, що за усім цим стоять дуже впливові люди. Можливо навіть королі.

— Хм, стільки років гонитви… — вампір співчутливо захитав головою. — Отже, я не даремно злякався, коли пішла чутка про твою кончину. Я як відчував…

— Краще б це була правда, Мільфріде.

Вампір звузив брови, не зрозумівши іронії товариша, але за мить збагнув, що це не була іронія чи жарт.

— Фалміне…

— Я забрав її в матері, Мільфріде. Віддав доньку чужій людині, позбавив дитинства та сім'ї. Хто я після цього?

— У тебе не було вибору, Фалміне, сам про це знаєш. А що було б, якби залишив біля матері? Можливо, ви б уже ніколи не побачилися.

— Я не раз думав про це, зважував. Катрін не витримала тоді цього удару, не змогла пробачити… — Фалмін при згадці покійної дружини стиснув кулаки й зуби. Його душевна рана кровоточила і по цей день, а ліків, здавалося, знайти було неможливо. — У мене складається відчуття, що я помилився, що даремно тоді перевернув своє та доньчине життя догори дриґом. Можливо, я б зміг обійтися без таких жертв?

— Заради чого? Аби віддати дитину своїй неврівноваженій дружині? Ти не міг знати, що вона хоче