Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
Рикша зупинився і щось сказав, звертаючись до Ялба. Взявши руки в боки, матрос вступив у суперечку. Шаллан усміхнулася, забачивши лютий вираз на обличчі моряка, та з зусиллям кліпнула очима, закарбовуючи його в пам’яті, щоби потім намалювати.
— Він пропонує, щоб ми з ним поділити між собою різницю, якщо я дозволю йому здерти з вас утридорога за поїздку, — обурено проговорив Ялб, хитаючи головою та простягаючи Шаллан руку, щоб допомогти спуститися з візка. Вона злізла й глянула на рикшу, який стенув плечима, усміхаючись, мов дитина, яку спіймали на крадіжці солодощів.
Дівчина затиснула портфель у покритій руці, і стала порпатися там «вільною» правою, шукаючи гаманець.
— То скільки ж мені йому дати?
— Двох світлоскалок цілком вистачить. Я пропонував одну. А цей грабіжник хотів заломити п’ять.
До цієї поїздки Шаллан ніколи не використовувала грошей за прямим призначенням — вона лише милувалася красою сфер. Кожна з них складалася зі скляної намистини, трішки більшої за ніготь великого пальця, і значно меншого коштовного каменя всередині, що був ніби оправлений у неї. Самоцвіти мали здатність всотувати Буресвітло, і через це сфери світилися. Коли вона відкрила гаманець, на її обличчі засяяли відблиски рубінів, смарагдів, діамантів і сапфірів. Вона видобула три діамантові скалки найменшої вартості. Найціннішими були смарагди, оскільки Душезаклиначі могли використовувати їх для виготовлення їжі.
Скляна частина більшості сфер була однакового розміру: їхня цінність визначалася величиною самоцвіту в центрі. Так, кожна з трьох скалок містила в собі лише крихітний шматочок діаманта. Та навіть його було достатньо, щоби сфера сяяла від Буресвітла — набагато слабше, ніж світильник, але все ж помітно. Вогнемарка — сфера середньої вартості — світилася хіба трохи тьмяніше, ніж свічка, і дорівнювала п’яти світлоскалкам.
У її гаманці були лише заряджені сфери, оскільки вона чула, що затьмарені багато хто вважає підозрілими, і подекуди для того, щоби переконати їх у справжності самоцвіту, доводиться звертатися до послуг міняйла. Найцінніші зі своїх сфер вона, звичайно ж, тримала в окремому «захищеному» капшуку, прикріпленому ґудзиками з внутрішнього боку її лівого рукава.
Шаллан вручила три скалки Ялбу, котрий схилив голову набік. Потому кивнула рикші, заливаючись рум’янцем і раптово усвідомлюючи, що машинально поставила Ялба у становище такого собі дворецького — посередника між господарем і слугою. А раптом він образиться?
Матрос засміявся й виструнчився, немов удаючи справжнього мажордома, і заплатив рикші з удавано суворим виразом обличчя. Той теж засміявся, вклонився Шаллан і потягнув свій візок куди-інде.
— А це тобі, — сказала дівчина, витягаючи з гаманця рубінову марку й вручаючи її Ялбові.
— Ваша Світлосте, це забагато!
— Частково це знак моєї вдячності, — пояснила вона, — а почасти плата за те, щоби ти кілька годин побув тут і почекав — на той випадок, якщо я повернуся.
— Почекати кілька годин за вогнемарку? Та це ж моя платня за тиждень у морі!
— Тоді цього точно має вистачити, аби гарантувати, що ти нікуди не подінешся.
— Стоятиму тут, як укопаний! — запевнив її Ялб, складаючи їй вишуканий і на диво добре виконаний уклін.
Шаллан глибоко вдихнула й покрокувала сходами в бік вражаючого на вигляд входу до Конклаву. Різьблення на скельному камені й справді заслуговувало на увагу — її душа художниці понад усе воліла затриматися та детально його оглянути, проте дівчина не сміла. Здавалося, що ввійти в цю величезну будівлю — все одно що бути поглинутим живцем. На стінах фойє розміщувалися ряди люстр із Буресвітлом, що випромінювали біле сяйво. Найімовірніше, вони були оснащені діамантовими броамами, адже Буресвітло використовувалось у побуті в більшості розкішних будинків. Броам — найдорожча зі сфер — за яскравістю випромінювання дорівнював кільком свічкам.
Це світло рівно й м’яко розливалося по постатях прислужників, писців і світлооких, які снували просторим передпокоєм і далі вглиб коридору. Скидалося на те, що будівля була спланована у вигляді одного широкого, високого та довгого тунелю, що заривався в скелю. З боків розміщувалися ряди величних кімнат, і бокові коридори ніби відгалужувалися від цього грандіозного центрального проспекту. Вона раптом відчула себе куди впевненіше, ніж назовні: це місце з його метушливими слугами й невисоких рангів світлопанством здалося їй чимось знайомим.
Вона звела вгору свою вільну руку, сигналізуючи, що потребує допомоги, і в ту ж мить до неї поспішив мажордом у хрусткій білій сорочці та чорних штанах.
— Ваша Світлосте? — звернувся він до неї її рідною веденською — очевидно, з огляду на колір її волосся.
— Я шукаю Джасну Холін, — мовила вона, — і мені сказали, що зараз вона перебуває в цих стінах.
Мажордом церемонно вклонився. Більшість із них пишалися своєю делікатною службою — і не в останню чергу тією властивою їй бундючністю, яку Ялб висміював усього кілька хвилин тому.
— Чекайте на моє повернення, Ваша Світлосте.
Скидалося на те, що він належав до другого нану й був темнооким громадянином дуже високого рангу. Згідно з воринськими уявленнями, Покликання людини — справа, якій вона присвячує своє життя, — річ надзвичайно серйозна. Найкращим способом забезпечити собі достойне місце в загробному житті було обрання підходящої професії та безнастанне вдосконалення в ній. Нерідко саме обране людиною Покликання визначало ту конгрегацію, членом якої вона ставала.
Схрестивши руки на грудях, Шаллан чекала. Свого часу вона довго розмірковувала над власним Покликанням. Очевидним вибором було мистецтво: вона ж так любила ескізи. Але її вабило щось більше, ніж просто малювання як таке, — її
