Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

врешті рикша підвіз її до масивної будівлі на самій верхівці міста. Пофарбована в білий колір, вона, здавалося, була висічена в самій скелі, а не збудована з цегли чи глини. Колони, що височіли спереду, просто-таки виростали з каменю без будь-яких видимих швів, а задня частина споруди плавно з’єднувалася зі стрімчаком. Перекриття даху, що виступали з нього, мов оголені пласти скельної породи, були увінчані приземкуватими куполами й пофарбовані в металеві відтінки. Світлоокі жінки, вбрані в такі ж сукні, як і Шаллан, — із лівою рукою, надійно захованою в чохол застібнутої манжети, — заходили в будівлю та виходили з неї, несучи письмове приладдя. Чоловіки ж, які курсували в палац і з нього, були вбрані у воринські сюртуки військового крою з жорсткими стоячими комірцями, що закривали всю шию, і штани з цупкої матерії — ті й інші застібнуті на всі ґудзики з боків. Багато хто мав при боці меча, що висів на ремені, туго затягнутому поверх довгого, до колін, мундира.

Рикша зупинився і щось сказав, звертаючись до Ялба. Взявши руки в боки, матрос вступив у суперечку. Шаллан усміхнулася, забачивши лютий вираз на обличчі моряка, та з зусиллям кліпнула очима, закарбовуючи його в пам’яті, щоби потім намалювати.

— Він пропонує, щоб ми з ним поділити між собою різницю, якщо я дозволю йому здерти з вас утридорога за поїздку, — обурено проговорив Ялб, хитаючи головою та простягаючи Шаллан руку, щоб допомогти спуститися з візка. Вона злізла й глянула на рикшу, який стенув плечима, усміхаючись, мов дитина, яку спіймали на крадіжці солодощів.

Дівчина затиснула портфель у покритій руці, і стала порпатися там «вільною» правою, шукаючи гаманець.

— То скільки ж мені йому дати?

— Двох світлоскалок цілком вистачить. Я пропонував одну. А цей грабіжник хотів заломити п’ять.

До цієї поїздки Шаллан ніколи не використовувала грошей за прямим призначенням — вона лише милувалася красою сфер. Кожна з них складалася зі скляної намистини, трішки більшої за ніготь великого пальця, і значно меншого коштовного каменя всередині, що був ніби оправлений у неї. Самоцвіти мали здатність всотувати Буресвітло, і через це сфери світилися. Коли вона відкрила гаманець, на її обличчі засяяли відблиски рубінів, смарагдів, діамантів і сапфірів. Вона видобула три діамантові скалки найменшої вартості. Найціннішими були смарагди, оскільки Душезаклиначі могли використовувати їх для виготовлення їжі.

Скляна частина більшості сфер була однакового розміру: їхня цінність визначалася величиною самоцвіту в центрі. Так, кожна з трьох скалок містила в собі лише крихітний шматочок діаманта. Та навіть його було достатньо, щоби сфера сяяла від Буресвітла — набагато слабше, ніж світильник, але все ж помітно. Вогнемарка — сфера середньої вартості — світилася хіба трохи тьмяніше, ніж свічка, і дорівнювала п’яти світлоскалкам.

У її гаманці були лише заряджені сфери, оскільки вона чула, що затьмарені багато хто вважає підозрілими, і подекуди для того, щоби переконати їх у справжності самоцвіту, доводиться звертатися до послуг міняйла. Найцінніші зі своїх сфер вона, звичайно ж, тримала в окремому «захищеному» капшуку, прикріпленому ґудзиками з внутрішнього боку її лівого рукава.

Шаллан вручила три скалки Ялбу, котрий схилив голову набік. Потому кивнула рикші, заливаючись рум’янцем і раптово усвідомлюючи, що машинально поставила Ялба у становище такого собі дворецького — посередника між господарем і слугою. А раптом він образиться?

Матрос засміявся й виструнчився, немов удаючи справжнього мажордома, і заплатив рикші з удавано суворим виразом обличчя. Той теж засміявся, вклонився Шаллан і потягнув свій візок куди-інде.

— А це тобі, — сказала дівчина, витягаючи з гаманця рубінову марку й вручаючи її Ялбові.

— Ваша Світлосте, це забагато!

— Частково це знак моєї вдячності, — пояснила вона, — а почасти плата за те, щоби ти кілька годин побув тут і почекав — на той випадок, якщо я повернуся.

— Почекати кілька годин за вогнемарку? Та це ж моя платня за тиждень у морі!

— Тоді цього точно має вистачити, аби гарантувати, що ти нікуди не подінешся.

— Стоятиму тут, як укопаний! — запевнив її Ялб, складаючи їй вишуканий і на диво добре виконаний уклін.

Шаллан глибоко вдихнула й покрокувала сходами в бік вражаючого на вигляд входу до Конклаву. Різьблення на скельному камені й справді заслуговувало на увагу — її душа художниці понад усе воліла затриматися та детально його оглянути, проте дівчина не сміла. Здавалося, що ввійти в цю величезну будівлю — все одно що бути поглинутим живцем. На стінах фойє розміщувалися ряди люстр із Буресвітлом, що випромінювали біле сяйво. Найімовірніше, вони були оснащені діамантовими броамами, адже Буресвітло використовувалось у побуті в більшості розкішних будинків. Броам — найдорожча зі сфер — за яскравістю випромінювання дорівнював кільком свічкам.

Це світло рівно й м’яко розливалося по постатях прислужників, писців і світлооких, які снували просторим передпокоєм і далі вглиб коридору. Скидалося на те, що будівля була спланована у вигляді одного широкого, високого та довгого тунелю, що заривався в скелю. З боків розміщувалися ряди величних кімнат, і бокові коридори ніби відгалужувалися від цього грандіозного центрального проспекту. Вона раптом відчула себе куди впевненіше, ніж назовні: це місце з його метушливими слугами й невисоких рангів світлопанством здалося їй чимось знайомим.

Вона звела вгору свою вільну руку, сигналізуючи, що потребує допомоги, і в ту ж мить до неї поспішив мажордом у хрусткій білій сорочці та чорних штанах.

— Ваша Світлосте? — звернувся він до неї її рідною веденською — очевидно, з огляду на колір її волосся.

— Я шукаю Джасну Холін, — мовила вона, — і мені сказали, що зараз вона перебуває в цих стінах.

Мажордом церемонно вклонився. Більшість із них пишалися своєю делікатною службою — і не в останню чергу тією властивою їй бундючністю, яку Ялб висміював усього кілька хвилин тому.

— Чекайте на моє повернення, Ваша Світлосте.

Скидалося на те, що він належав до другого нану й був темнооким громадянином дуже високого рангу. Згідно з воринськими уявленнями, Покликання людини — справа, якій вона присвячує своє життя, — річ надзвичайно серйозна. Найкращим способом забезпечити собі достойне місце в загробному житті було обрання підходящої професії та безнастанне вдосконалення в ній. Нерідко саме обране людиною Покликання визначало ту конгрегацію, членом якої вона ставала.

Схрестивши руки на грудях, Шаллан чекала. Свого часу вона довго розмірковувала над власним Покликанням. Очевидним вибором було мистецтво: вона ж так любила ескізи. Але її вабило щось більше, ніж просто малювання як таке, — її