Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

— Він був уже не заразним! — вигукнув Каладін, знову забарабанивши долонями об ґрати. — Якби хтось із нас мав підхопити скреготит, то це вже сталося б!

— Сподіваюся, що й не станеться. Не думаю, що його можна було врятувати.

— Я ж сказав тобі, як це зробити!

— І чого б це я мав вірити тобі — дезертиру? — явно збиткуючись, запитав Твлакв. — Людині, чиї очі аж світяться від ненависті? Ти б убив мене, — він знизав плечима. — Та мені все одно. Аби ти залишався таким само сильним аж доти, коли надійде час торгу. Ти мав би дякувати мені, адже я порятував тебе від хвороби, що вразила того раба.

— Я й подякую — твоєму могильному кургану, коли сам натягаю на нього каміння! — відрубав Каладін.

Твлакв усміхнувся і попрямував назад до багаття.

— Побережи свою лють, дезертире. І силу. Я візьму за них добрі гроші, коли ми добудемося на місце.

«Ти спочатку доживи», — подумав Каладін. Твлакв завжди кип’ятив залишок води у відрі, з якого поїв невільників. Вішав над вогнем, а тоді заварював собі чай. І якщо Каладін зуміє влаштувати так, що йому дадуть напитися останнім, а там розімне листя на потерть і вкине її в…

Каладін застиг, а тоді глянув на свої руки. За поспіхом він забув, що якраз тримав у них чорнотруйник. Він випустив розкришені листки, коли гамселив руками об ґрати. До долонь пристало лише кілька крихт: їх не вистачить, щоби когось отруїти.

Він озирнувся: настил клітки був укритий шаром бруду. Якщо листяна потерть й упала на нього, зібрати її було неможливо. Раптом здійнявся вітер, здмухуючи з дна фургона пил, крихти і бруд та з кінцями видуваючи потерть у довколишню темряву.

Навіть у цьому Каладін зазнав поразки.

Він важко опустився на дно фургона, обперся спиною об ґрати й похнюпив голову. Знову невдача. Клята спрен усе ще носилася довкола й збентежено поглядала на нього.

3

Місто дзвоників

«Чоловік стояв на краю стрімчака й дивився, як його батьківщина перетворювалася на руїни. Води здіймалися аж ген унизу, так далеко внизу. І він почув, як плаче дитя. Ті води були його слізьми», — записано місяця танатес четвертого дня року 1171 зі слів доволі знаного шевця, за тридцять секунд до смерті.

Харбрант, Місто дзвоників, не належало до переліку тих місцин, які Шаллан колись усерйоз сподівалася відвідати. Хоча вона часто мріяла про мандри, скидалося на те, що молодість вона вимушено проведе самітницею в чотирьох стінах родового маєтку, де її єдиною розрадою були книги з бібліотеки батька, а тоді вийде заміж за котрогось із його союзників і решту життя також просидить сиднем, але вже в домі чоловіка.

Однак сподівання чимось схожі на тонку порцеляну: що міцніше її тримаєш, то більше шансів, що вона трісне.

Їй перехопило подих, коли, притискаючи до грудей альбом для малювання, вона стояла й дивилася, як портові робітники підтягували корабель до причалу. Харбрант був гігантським містом. Приліпившись на крутому схилі, воно мало форму клина: ніби вбудоване в широку розщелину, відкритий бік якої був звернений до океану. Схожі на кам’яні брили, будинки з квадратними вікнами здавалися глинобитними чи принаймні вкритими обмазкою з глини та соломи. А може, із крєму? Вони були пофарбовані в яскраві кольори, найчастіше червоний чи помаранчевий, але траплялися й блакитні та жовті.

Вона вже чула звук дзвоників, що подзенькували чистими голосами, розхитувані вітром. Їй довелося високо задерти голову, щоби побачити найдальший край міста. Харбрант височів над нею, наче гора. Скільки ж людей могло жити в такому мегаполісі? Тисячі? Десятки тисяч? Приголомшена, але й захоплена, вона знову затремтіла, а тоді з зусиллям кліпнула очима, закарбовуючи образ міста у своїй пам’яті.

Довкола метушилися моряки. «Усолода вітру» була вузьким одномачтовим судном, на борту якого заледве вистачало місця для неї, капітана, його дружини та шістьох членів екіпажу. Спочатку воно здавалось їй надто маленьким, проте капітан Тозбек виявився людиною спокійною та завбачливою: чудовий моряк, хоч і язичник, він обережно вів корабель уздовж узбережжя та завжди знаходив невелику, але добре захищену бухту, де можна було перечекати чергову великобурю.

Капітан наглядав за роботою матросів, поки ті швартували судно. Тозбек був невисоким на зріст чоловіком, чиє плече якраз сягало плеча Шаллан, і носив свої довгі білі брови тайлена на дивний манір: навощував і залишав отримані зубці стирчати доверху. Здавалося, ніби над очима в нього два розкриті віяла — кожне у фут завдовжки. Він ходив у чорному бушлаті зі срібними ґудзиками та простій плетеній шапчині. А той шрам на щоці, гадала Шаллан, капітан отримав під час запеклої морської битви з піратами, і була розчарована, коли напередодні дізналася, що якось у шторм його вдарила погано закріплена такелажна снасть.

Його дружина Ашлв уже спускалася сходнями, щоб зареєструвати судно. Тозбек помітив, що Шаллан уважно дивиться на нього, і підійшов ближче. Він був діловим партнером її сім’ї, який тривалий час користувався батьковою довірою. Це було їй наруч, оскільки придуманий нею та братами план не залишав можливості взяти з собою дуенью чи няньку.

Цей план змушував Шаллан нервуватися. Дуже, дуже сильно нервуватися. Вона ненавиділа лицемірство. Але ж фінансовий стан її родини… Виникала необхідність або несусвітнього фінансового вливання, або ж отримання ще якоїсь переваги в тій боротьбі, яку вели між собою веденські династії. А інакше їм не протягнути до кінця року…

«Діло насамперед, — подумала Шаллан, примушуючи себе заспокоїтись. — Спочатку треба знайти Джасну Холін, якщо, звичайно, вона знову не поїхала без мене».

— Ваша Світлосте, я послав юнгу від вашого імені, — сказав Тозбек. — Якщо принцеса все ще тут, ми незабаром про це дізнаємося.

Шаллан кивнула на знак вдячності, усе ще притискаючи свій альбом. Місто аж кишіло людьми. Деякі з них були вбрані у знайомий одяг: штани й сорочки зі шнурівкою спереду на чоловіках, спідниці й барвисті блузки — у жінок. Може, вони з її батьківщини, Джа Кеведу? Але Харбрант був вільним містом. Маленьким, політично нестабільним містом-державою, яке володіло невеликою територією, але чиї причали були відкриті для всіх кораблів, що пропливали мимо, незалежно від національності чи статусу. Тож люди стікалися сюди…

Цим і пояснювався той факт, що багато хто