Подружжя мимоволі - Олена Гуйда

– Тільки спробуй…

– А що ти зробиш? Заборониш? – її очі звузилися від злості, на щоках з'явився рум'янець. – Начхати мені на твої заборони! Ти для мене – чужий дракон, який упивається своєю ненавистю. Тато... Твій батько був би розчарований тобою, Тайраше. Клянуся, з того, що я пам'ятаю про лієра Райраша – він просто не зрозумів би тебе… Ти…

– Заткнися!

Раш спалахнув, стиснув кулаки, розуміючи, що ось-ось зірветься. Її слова били по болючому. По найпотаємнішому.

Кулаки Тайраша охопив вогонь. Злість клекотіла біля самого горла драконячим риком. Нехай провалиться. Нехай сама викручується. Нехай зникне...

Хто вона така взагалі, щоб говорити про його батька? Вона його не знала! Зовсім не знала. І права не мала вимовляти його ім'я!

Раш розвернувся і вийшов на широку проїжджу частину, налякавши коня самотнього найманого екіпажу. Той заіржав і шарахнувся, перевернувши карету під нестриману лайку візника-людини.

Мить, і Тайраша огорнули червоні іскри. Величезний чорний дракон розправив крила.

Аргрім, відчуваючи лють другої сутності, відкинув голову і випустив у небо стовп драконячого полум'я.

Хтось вилаявся, осяявши себе захисним знаком. Закружляли над головою сторожові дракони. Але помітивши Аргріма – одразу ж зникли.

Він кинув лише один погляд на притискаючу до грудей сумку Шейлін.

Так. Аргрім розумів Тайраша. Дівчина йому теж зовсім не подобалася. Щось у ній було не те. Що насторожувало його... І не міг зрозуміти, що саме!

"Що будемо робити?!" — спитав Вічне полум'я, оглядаючи не дуже широку спустілу вулицю з висоти свого зросту.

"Я хочу опинитись якомога далі звідси!" – подумки попросив Раш.

Аргрім, змахнув крилами і загарчав. Так, що затремтіли, а де й тріснули, шибки в будинках. Випускаючи лють – свою і Тайраша. Випускаючи тугу та самотність. І...

І у відповідь почув… не рик. Скоріше слабкий писк. Але це неможливо сплутати ні з чим, неможливо проігнорувати або забути, неможливо повірити – це був рик дракониці, що ще не вилетіла.