Подружжя мимоволі - Олена Гуйда

– З тобою все гаразд? – не виявляючи особливого занепокоєння, поцікавився він. Але навіть за цей прояв уваги я була вдячна у цей момент.

– Здається, – я отямилась у відповідь, обхопивши його долоню. – Дякую.

– Не поясниш, як тоіб пощастило тут опинитися? – процідив Раш. За його тоном не зрозуміло було, чи сердиться він, чи ні.

– Мені хотілося відвідати батьків. Я… сумувала за рідними! І ще треба було забрати деякі речі… – і тут прийшло усвідомлення того, що всі мої знахідки, звісно ж, зникли. – Тут десь має бути моя сумка!

Кинула погляд собі під ноги. Порожньо. Слідом подивилась у бік не дуже жвавої вулиці і виявила якусь світлу пляму на бруківці. Відпустила долоню Раша і, трохи похитнувшись, зробила крок уперед.

– Схоже, там мої речі… – не дуже впевнено попрямувала у бік знахідки.

Раш обігнав мене і наблизився до речей першим, схилився, запхнув пару зошитів у сумку, але тут узяв одну в руки, перевернув кілька сторінок і нагородив мене палаючим драконячим вогнем поглядом.

І, здається, я знала, що саме за зошит у його руках! Стиснула зуби і, намагаючись зберігати незворушність, наблизилася до нього.

– Якого темного? – прогарчав Раш. – Що ти знаєш?! Що Бейрін розповів тобі?

Тайраш

Раш вчепився в зошит до судоми в пальцях. Ось воно. Це була та сама зачіпка, надія, доказ. Голос мовчазного Лієра Бейріна. Те, що Тайраш так довго намагався дістати.

Все ж таки дарма начальник таємного імперського розшуку скинув з рахунків Шейлін. Вона знала більше, ніж здавалося.

– Що. Тобі. Відомо? – знову запитав Раш, зробивши крок уперед.

В її очах промайнуло збентеження. На мить, але після Шейлі притиснула до грудей сумку і відповіла різко і твердо:

– Не більше ніж тобі! – Вона підняла підборіддя. У темних, ще недавно переляканих очах блиснули іскорки гніву. – І я знаю тільки те, що всі твої звинувачення брехливі! Мій батько ні в чому не винний, і я доведу тобі це!

Обличчя Тайраша скам'яніло. Він стиснув щелепи і нагородив Шейлін холодним поглядом слідчого. Все ж таки вона Бейрін. І назавжди нею залишиться.

– Невинний? – вкрадливо прошелестів його голос, сплітаючись з протягом, що гудів у провулку. – То він тобі сказав? Невинні не мовчать, вони намагаються допомогти знайти винних, а не ховаються, як боягузи під жіночими спідницями! – Раш гидливо скривився. – Нащадок Вогняного дракона не дозволив би ходити землею тому, хто винний у смерті його друга! – Тайраш примружився і додав таким тоном, що Шейлін здригнулася: – Якщо, звичайно, вина лежить не на ньому самому!

Дівчина спалахнула і зробила крок уперед, підвищивши голос.

– Ти не знаєш, що сталося! – Шейлін мотнула головою. – І ти не маєш уявлення, що змушує мого батька мовчати весь цей час! Впевнена, що на це є причина!

– Ти ж щойно стверджувала, що й сама знаєш не більше за мого! – глузливо помітив начальник таємного імперського розшуку, схрестивши руки на грудях. – Звідки ця впевненість? Чому ти не припускаєш і думки, що твій батько може бути винний?!

– Бо я йому вірю! Вірю, чуєш? Я бачу, як боляче згадувати татові про… лієра Райраша, – вона повісила сумку на плече і дивилася впритул, не моргаючи. – Вони були друзями та розслідували спільну справу! Не відомо, як все могло обернутися...

– Саме так! – гаркнув дракон, не стримуючи злості, його очі спалахнули, зіниці витяглися, а на шиї проявилася чорна луска. Агрім теж був злий, або просто відчував лють Раша. – Я знаю, Шейлін! Справді знаю, що якби з моїм підлеглим чи напарником щось трапилося, я б точно не сидів склавши руки. Я не заспокоївся б, поки особисто не знайшов злочинця. А що зробив твій батько? Втік? Сховався? Якби не суди, то він би вже залишив Імперію, опинився десь у забутих землях Таррайкона, де ховаються контрабандисти, вбивці та работоргівці. Я не правий?

– Ні! Ти ніколи не мав рацію! Але не бажаєш ні чути, ні розуміти нічого. Думати! Він не втікав би і не ховався. Це ти змусив його втекти з роботи! Він не міг займатися нічим, окрім як ходити на всі ці нескінченні засідання! – вона промовила крізь стиснуті зуби, зриваючись на рик. – Ти просто ненавидиш його тому, що він залишився живим, а не твій батько! Але кому я це говорю?! Поверни мої речі! Я не бажаю продовжувати цю безглузду розмову!

Шейлін рішуче потяглася до зошита. Навіть у розірваній сукні, з скуйовдженим волоссям вона виглядала грізно.

– Так звичайно! І не сподівайся! – Сунув у внутрішню кишеню зошит, Раш схрестив руки на грудях. – Ти в це не полізеш, люба дружино. Сидітимеш удома, як і належить дружині. І не станеш псувати мені докази, щоб прикрити свого татуся!

– Не тобі вирішувати, що мені робити і коли! Я здатна сама приймати рішення! Ти хочеш правди? – її голос зірвався на крик. – Чи просто хочеш покарати мого батька за те, що сталося? Усі ці роки ти намагався довести його винуватість. Дивився не туди! Не шукав справжнього злочинця.

– Я зловлю тобі екіпаж, – нервово кинув він, розуміючи, що розмова зовсім ні до чого не веде, і в результаті вони просто поб'ються посеред провулка.

– Провалюй куди завгодно сам! – Вона стиснула руки в кулаки і практично прогарчала: – Тільки спершу віддай те, що тобі не належить. Якщо ти не спроможний шукати правду, цим займуся я!