Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих - Террі Гудкайнд

Білими, як у пекаря, пальцями Річард обмацав поверхню руки чоловіка, виявляючи тріщини. Поки мармур не відполірований, дрібні тріщини часто легше намацати, ніж побачити. Знайшовши їх, повів по них напилком, перевіряючи рукою результат, обмацуючи далі. Тепер він знімав пласти каменя не товщі паперового аркуша.

Щоб дійти до цієї стадії, знадобилися місяці. Річард насолоджувався тим, що вже близький до завершення. Дні проходили один за іншим, в нескінченній роботі, вдень, на будівництві, — в виготовленні смерті, а вночі — ваяння життя. Ліпка для Ордена врівноважувалося ліпленням для себе — рабство проти волі.

Коли хтось із послушників цікавився статуєю, Річард ретельно приховував, що відчуває задоволення від творення. І для цього подумки уявляв ту модель, якій йому було велено слідувати. Він завжди шанобливо схиляв голову і доповідав, як рухається відпрацювання покути, запевняючи, що все йде за графіком і статуя буде завершена вчасно і встановлена на площі до Дня освячення.

Наголос на слові «покута» допомагало направити їх думки в потрібному напрямку, подалі від статуї як такої. Послушники були щоразу куди більше задоволені тим, що він тяжко працює на знос на двох каторжних роботах, чим цікавились якоюсь там черговою кам'яною фігурою. Скульптури були всюди. І всі, як одна, виявляли собою всю нікчемність людини. У точності, як в їх всесвіті кожна людина зокрема не мала значення, так само не мала значення і одна статуя. Саме неймовірна кількість скульптур повинна була стати основним доказом людської нікчемності. Скульптури були всього лише декораціями на сцені, з якої Братство Ордена проповідувало про самопожертву і спасіння.

Річард завжди покірно повідомляв, що по ночах відпрацьовує покуту, без їжі і сну, після робочого дня на будівництві. Оскільки безкорисливе самопожертвування — найкращий засіб для виправлення грішників, послушники завжди йшли цілком задоволені.

Річард змінив напилок на більш тонкий і вигнутий і обробив нимм мускули там, де вони переходили в сухожилля, показуючи напругу руки. Вдень він спостерігав за робітниками, щоб вивчити, як рухаються м'язи. А вночі брав за зразок власну руку, щоб точно відобразити судини і суглоби, розташовані близько до поверхні шкіри. Іноді він дивився в люстерко. Він вирізав так, що мармурова поверхня здавалася натягнутою шкірою на роздуті м'язи, і як справжня шкіра, морщилася в складках і була гладкою на вигинах.

Для фігури жінки зразка не було потрібно: він так живо пам'ятав Келен, що більше нічого і не потрібно було.

Він хотів, щоб фігури були в русі, напружені і насторожені. Вираз облич, особливо очей, мало відображати основну людську характеристику: мислення.

Якщо всі скульптури, що він бачив у Старому світі, були торжеством горя і смерті, то ця статуя була торжеством життя.

Річард хотів, щоб вона була втіленням чистої сили волі.

Чоловік і жінка, яких він творив, були його притулком, порятунком проти відчаю ув'язненого. Вони були втіленням свободи духу. Втіленням перемоги розуму.

До свого глибокого невдоволення, Річард відмітив, що у вікно пробивається світло, заглушаючи світло горячих всю ніч ламп. Всю ніч. Він знову пропрацював всю ніч.

Його засмутило не те, що уже день — він цілком його влаштовував, а те, що це означало на даний момент кінець роботи над статуєю. Тепер йому пора відправлятися ліпити потворність на будівництві. На щастя, та робота не вимагала ні роздумів, ні старання.

Він якраз зачищав надфілем вигин м'язистого плеча чоловіка, коли пролунав стукіт у двері.

— Річард?

Прийшов Віктор. Річард зітхнув. Доведеться зупинитися.

Річард зсунув на шию хустку, що закривала ніс і рот. Цій маленької хитрості, що оберігає від попадання в дихальні шляхи мармурового пилу, його навчив Віктор, оскільки саме так робили скульптори у нього на батьківщині, в Каватурі.

— Іду.

Річард зліз з підставки. Він піднявся, тільки зараз відчувши, наскільки ломить все тіло від роботи і недосипання, потім підняв брезент і струсив з нього пилюку.

Перш ніж накинути брезент на статую, він ще раз глянув наостанок на скульптуру. Підлога, інструменти і полиці були покриті тонким шаром мармурового пилу. Але на тлі чорних стін білий мармур сяяв у всій своїй красі.

Річард накинув брезент на незавершені фігури і відкрив двері.

— Ти змахуєш на примару! — Криво посміхнувся Віктор.

Річард обтрусився.

— Я втратив почуття часу.

— Ти заходив уночі в майстерню?

— Майстерню? Ні, а що? Посмішка Віктора стала ширше.

— Пріска вчора прислав бронзовий циферблат. Іцхак його привіз. Пішли глянеш.

З іншого боку кузні, на складі, лежала бронзова виливка, що складалася з декількох частин. Вона була надто великою, щоб Пріска міг відлити її єдиним цілим, так що він відлив її окремими пластинами, які Віктор міг зібрати. Постамент для циферблата був масивним. Знаючи, що він призначений для тієї статуї, що ліпив Річард, Пріска постарався на славу. — Гарно, — сказав Річард.

— Та вже. Мені і раніше доводилося бачити його майстерну роботу, але цього разу Пріска перевершив самого себе.

Присівши навпочіпки, Віктор пробіг пальцями по дивним чорненим символам.

— Пріска сказав, що колись, дуже давно, його рідне місто Алтур-Ранг було вільним, але, як і багато інших, втратило свою свободу. Як данину тому часу він відлив ці символи на своїй рідній мові. Брат Ніл вжебачив їх і залишився задоволений, бо вважав це реверансом імператору, який теж родом із Алтур-Ранга.

Річард зітхнув.

— У Пріски мова така ж гладка, як його відливання.

— Поїж зі мною лярд? — Запитав Віктор, підводячись.

Сонце було вже