Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз - Террі Гудкайнд

— Не знаю, як вони можуть постійно тягати таку важку броню, — відповів Райан. — Втім, я радий, що на мені були ці обладунки.

— Як все пройшло? Які втрати?

— Ми добилися майже всього, чого хотіли. Завдяки цій збруї нам не довелося довго боротися. Нас помічали тільки ті, кого ми убивали. Втратили ми всього кількох людей. Схоже, на твою долю випало найгірше. За моїми прикидками, ми не дорахуємося приблизно чотирьохсот з тисячі воїнів, що брали участь в битві.

Келен подивилася на людей, що сиділи біля вогнищ.

— Ми мало не втратили їх усіх. Але вони повели себе як справжні воїни.

Їм є чим пишатися. Капітан помацав поранену руку.

— Як я зрозумів з розпитувань, мало хто з них убив менше десятка ворогів.

Ми непогано сьогодні пошарпали Орден.

— Але і вони сильно пошарпали нас, — з гіркотою сказала Келен.

— А вони виконали мій наказ? Чи зробили вони все можливе, щоб захистити тебе?

— Вони не підпустили до мене ворогів, так що я навіть не можу розповісти, як вони виглядають. Боюся тільки, що я не додала слави твоєму клинку, хоча я вдячна тобі за нього. Я молю духів, щоб ти міг пишатися тим, що він був у мене в сьогоднішній битві. Він насупився, намагаючись краще розгледіти її обличчя при світлі багаття.

— У тебе губа поранена. А твій кінь, я бачу, заляпаний кров'ю. Ти теж у крові. Що це означає? Питання його прозвучав майже як звинувачення.

Келен зніяковіло відвернулася.

— Якийсь п'яний д'харіанець жбурнув в мене чимось і розбив мені губу. А цей поранений, якого я привезла в табір, спливав кров'ю, так що на мені його кров. — Вона знову подивилася на молодих воїнів біля вогнищ. — Які вони молодці! Хотіла б я зробити хоча б половину того, що зробили вони.

— Я дуже радий знову бачити тебе, — відповів капітан. Схоже, їй не вдалося розсіяти його підозри.

— А як інші? В якому стані лучники, кіннота? Ми повинні скористатися нагодою, поки вороги п'яні і отруєні. Треба б використати цей туман. Не можна зупинятися, треба наносити удар за ударом.

— Вони всі добре знають свою справу, — сказав Райан. — І вони чекають своєї черги. Спочатку — лучники, потім — кіннота, потім — списники. Ми готові знову напасти на їх сторожові пости. Наші люди будуть спати по черзі, але людям Ордена ми очей не дамо стулити.

— Так, ти правий. Нехай ті, хто боровся, зараз відпочинуть, а завтра знову настане їхня черга. І не забувай самого головного. — Вона повторила слова свого батька:

— Головна зброя, яке позбавляє супротивника розуму, — страх і насильство.

Вони самі завжди використовували цю зброю, а зараз ми повинні повернути її проти них.

До них підійшов Пріндін:

— Сповідниця, ми з братом побудували для тебе курінь. Туди ми принесли твій одяг і гарячої води, щоб ти могла вимитися, якщо побажаєш.

— Спасибі, Пріндін, — сказала Келен, намагаючись не показати, наскільки її радує можливість змити з себе бруд і кров.

Він показав їй невелику галявину, де стояв просторий курінь із гілок бальзамника, покритий зверху снігом. Келен обережно пролізла в низьке отвір входу. Засніжена підлога була встелена гілками, що видавали приємний запах бальзаму. Горіли свічки. Відро гарячої води щойно поставили біля нагрітих каменів. Вона простягнула змерзлі руки до тепла, відчуваючи вдячність за таку турботу.

Там же лежав її мішок і акуратно складений одяг, Келен зняла намисто, подарунок Еді, — єдине, що було на ній під час бою. Ця прикраса була дорога їй тим, що нагадувала про матір.

Зануривши голову у відро, Келен спочатку вимила волосся, а потім вимилась вся.

Звичайно, у ванні було б куди як краще, але й таке купання краще, ніж нічого, і їй полегшало. Вона змусила себе забути про негаразди і думати про щось приємне. Келен думала про Річарда… про його хлоп'ячу посмішку, від якої і в неї завжди ставало веселіше на душі. Помившись, вона прилягла, щоб просушити волосся на гарячих каменях.

Їй страшенно хотілося спати. Вона відчувала спустошення… адже її магічна сила поки що не відновилася після навернення цього одноокого, Орска. Ну, нічого, з часом відновиться. Головне зараз — гарненько виспатися.

Але перш ніж розстелити постіль і влягтися, вона знову одягла на шию намисто, потім одяглася сама, дістала з мішка мазь і помазала хвору губу.

Тут Келен побачила кістяний ніж, який дав їй Чандален, і знову прив'язала його до руки.

Але перш ніж заснути, їй слід було ще раз зустрітися з воїнами, щоб вони знали: сповідниця завжди пам'ятає про них. Вони билися, не шкодуючи життя, і вона вважала за необхідне сказати, що захоплюється їх самовідданою боротьбою на благо Серединних Земель.

Отже, висушивши волосся і тепло вдягнувшись, Келен переходила від багаття до багаття: слухала розповіді воїнів, відповідала на їх питання, посміхалася їм, підбадьорюючи всіх, хто цього потребував, всім своїм виглядом показуючи, що вона пишається ними. Вона схилялася над пораненими, перевіряла, чи тепло вони вкриті, втішала, підбадьорювала і бажала їм швидше видужати.

Біля вогнища, навколо якого сиділи в мовчанні десять чоловік, Келен помітила одного юнака — він тремтів, як їй здалося, не тільки від холоду.

— Що з тобою? — Запитала вона. — Тобі недобре? Ти не можеш зігрітися?

Він здивувався і зрадів, побачивши її:

— А, сповідниця. Я не думав, що ти тут будеш. Тут зі мною мої друзі, А шестеро не повернулися.

— Мені дуже шкода. Я теж сумую про них. Але я хочу, хлопці, щоб ви знали: я пишаюся вами. Я ще не бачила таких відважних бійців.

Він нервово засміявся:

— Та ми б усі загинули, якби не ти! Ти прийшла нам на допомогу, коли вони почали