Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

Шаллан ніколи не мала нагоди зазирнути в принцесині записники. Чи не могла вона, чого доброго, черкнути там кілька слів про свій фабріал? Дівчина сіла за стіл, поспіхом відсунула верхню шухляду й заходилася копирсатися серед пензлів для каліграфії, вугільних олівців та аркушів паперу. Усе це було акуратно складене, а папір — незаймано білий. У нижньому ящику справа зберігалися чорнило й чисті блокноти. У нижній шухляді зліва лежала невелика підбірка довідників.

Залишалися тільки книги, що стояли на столі. Під час роботи більшість записників мали бути в Джасни з собою. Але… так, кілька з них все ж залишилися на місці. Відчуваючи, як гупає серце, Шаллан узяла три тоненькі томики та розклала їх перед собою.

«Нотатки про Урітіру», — стояв заголовок усередині першого з них. Це був конспект, заповнений — причому, здавалося, вщент — виписками та замітками щодо різних знайдених Джасною книг. У кожній ішлося про Урітіру. Принцеса згадувала цю назву раніше в розмові з Кабсалом.

Шаллан відклала томик убік і взялася проглядати наступний, сподіваючись натрапити на згадку про фабріал. Другий блокнот був теж увесь заповнений, але жодного заголовка не мав. Дівчина гортала сторінки, читаючи окремі записи:

«Ті, що з попелу та вогню, убивали, мов рій, не схиляючись перед Вісниками». Див. Меслі, с. 337. Пор. теж паралелі у Колдвіна та Гасави.

«Вони поглинають світло, де б не таїлися. Обпалена шкіра». Кормшен, с. 104.

«У книзі дитячих оповідань, зібраних Іннією, міститься наступна згадка про Спустошувачів: “Вони — наче великобуря, що налітає регулярно й водночас завжди неочікувано”. — Їхня поява двічі описується словом “Руйнація”. Див. с. 57, 59 та 64 “Оповідок при світлі коминка”».

«Вони змінювались навіть тоді, коли ми вже билися з ними. Наче тіні, що здатні перетворюватися в ритмі танцю полум’я. Не слід недооцінювати їх, орієнтуючись на перше враження». — «Вважається, що це — фрагмент висловлювання Талатіна, Променистого з ордену Стражів каменю. Його джерело — “Втілення” авторства Ґувлоу — зазвичай сприймається як надійне, хоча цей уривок запозичений зі скопійованої частини “Поеми сьомого ранку”, повний текст якої до нас не дійшов».

І такі записи заповнювали весь блокнот — сторінку за сторінкою. Джасна навчила її цьому способу конспектування: щойно блокнот закінчувався, кожен із них повторно вивірявся на предмет достовірності та цінності, після чого копіювався в один з інших, спеціалізованих нотатників.

Нахмурившись, Шаллан взялась проглядати останній записник. Його відвели Натанатану, Нічийним пагорбам і Розколотим рівнинам. Там були зібрані записи про відкриття, зроблені мисливцями, першопрохідцями чи купцями, котрі шукали водний шлях у Новий Натанан. Найбільшим із трьох записників був той, у якому йшлося про Спустошувачів.

І знову Спустошувачі. По глухіших, забитих місцинах багато хто шептався про них і про інші нічні жахіття. Про «скрегіт зубовний», чи бурешепіт, чи навіть про страхітливих спренів ночі. Суворі наставниці втовкмачували Шаллан, що то були забобони, вигадки Загублених Променистих, які розпускали чутки про страховищ для виправдання своєї влади над людством.

А от подвижники навчали іншому. Вони розповідали, що Загублені Променисті — які звались тоді Променистими лицарями — відбивали напади Спустошувачів під час війни за контроль над Рошаром. Згідно з цією доктриною, Променисті впали в людських очах лише після перемоги над Спустошувачами й відбуття Вісників.

Ті й інші погоджувалися в тому, що Спустошувачів більше не існувало. Вигадки це чи давно переможені реальні вороги — результат залишався незмінним. Шаллан припускала, що дехто — навіть серед учених — міг вірити, ніби ті й досі існують, не даючи людям спокою. Але щоби Джасна, живе втілення скептицизму? Яка заперечує існування Всемогутнього? Невже в цієї жінки настільки збочений розум, що, заперечуючи реальність Бога, вона не відкидає реальності його міфічних ворогів?

У вхідні двері постукали. Шаллан стрепенулася й притисла руку до грудей. Дівчина квапливо розклала записники на тому ж місці й у тому ж порядку та в сум’ятті поспішила в напрямку коридору. «От я дурепа! Джасна не стала би стукати», — сказала вона собі, відмикаючи й відчиняючи скрипучі двері.

За ними стояв Кабсал. Цей примітний світлоокий подвижник здійняв кошик.

— Подейкують, у вас вихідний, — він спокусливо похитав козубком. — Варення не хочете?

Шаллан заспокоїлася й зиркнула на відчинені покої принцеси. Їй дійсно слід було б довідатись більше. Дівчина обернулася до Кабсала, збираючись сказати «ні», однак його очі так манили. Ця ледь помітна усмішка на обличчі, ця добродушна та спокійна поза.

Якщо вона піде з Кабсалом, то, може, випаде нагода розпитати, що той знає про Душезаклиначі? Проте не це вплинуло на її рішення. Правда полягала в тому, що їй конче треба було розвіятись. Останнім часом вона дуже нервувалася: мізки й так напхом напхані філософією, а тут ще й кожної вільної миті всихають від того, як же змусити Душезаклинач запрацювати. То чи ж варто дивуватися, що їй вчуваються голоси?

— Залюбки поласую, — рішуче заявила Шаллан.

* * *

— Правдивичне варення, — сказав Кабсал, здіймаючи в руці невеличкий зелений слоїк. — За азіським рецептом. У їхніх легендах оповідається, що той, хто скуштує цих ягід, говоритиме лише правду аж до найближчого заходу сонця.

Шаллан звела брову. Вони сиділи на диванних подушках поверх підстеленої ковдри, розташувавшись у садах Конклаву — неподалік від того місця, де Шаллан експериментувала з Душезаклиначем.

— І це справді так?

— Навряд чи, — засумнівався подвижник, відкриваючи баночку. — Від самих плодів нічого не буде. А от якщо підпалити листя чи стебла правдивиці, то дим дурманить і викликає ейфорію. Гадаю, вся річ у тому, що їх збирали, щоб розкласти багаття. Тоді їли біля нього ягоди, а потому… Словом, на них чекала незабутня ніч.

— Цікаво, чому… — почала Шаллан, а тоді закусила губу.

— Що? — допитувався той.

Вона зітхнула:

— …чому їх не назвали зачатницями, беручи до уваги… — вона зашарілася.

Кабсал засміявся:

— Тонке зауваження!

— Прародителю бур, — пробурмотіла вона, червоніючи ще сильніше, — пристойне поводження — якраз те, що виходить у мене найгірше. Ану, дайте-но трішки цього варення.

Той усміхнувся й простягнув їй скибочку хліба, намазану товстим шаром зеленого джему. Позичений у надрах Конклаву паршмен із недоумкуватими очима сидів на землі під сланцекірковим живоплотом, виконуючи функцію