Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

І швидко подався геть, перш ніж дівчина приготувалася сказати, що він надто оптимістичний у своїх припущеннях.

Бо ніяк не могла вичавити з себе ці слова. Напевно, тому, що ставала все менш і менш упевнена у своїх бажаннях. Хіба ж вона не повинна була зосередитись на порятунку родини?

До цього часу Джасна, найвірогідніше, встигла виявити несправність фабріала, однак не бачила сенсу це розголошувати. Шаллан треба було залишити Харбрант. Вона могла піти до наставниці і, скориставшись жахливими подіями у провулку як приводом, заявити, що кидає навчання.

І все ж їй страшенно цього не хотілося. Почасти й через Кабсала, проте не він був основною причиною. Істина полягала в тому, що, попри періодичні скарги, їй надзвичайно подобалася підготовка до кар’єри вченої. Навіть після принцесиного уроку з філософії. Навіть коли цілі дні йшли на читання книг. Попри все сум’яття та стрес, Шаллан нерідко відчувала ту міру самореалізації, якої не знала раніше. Так, убивши тих чоловіків, Джасна вчинила неправильно, проте її підопічній хотілось як слід розібратися в філософії, щоби правильно пояснити — чому саме. Так, копирсатися в історичних хроніках — річ не завжди захоплива, проте вона цінувала вміння, які здобувала, і терпіння, якому вчилася. Вони неодмінно стануть у пригоді, щойно колись у майбутньому вона візьметься за власне фундаментальне дослідження.

Проводити дні, навчаючись, обідні перерви — жартуючи з Кабсалом, а вечори — бесідуючи й дискутуючи з Джасною. От чого вона хотіла. І саме ці частини її життя огортала суцільна брехня.

Розтривожившись, вона взяла кошика з хлібом та джемом і подалася назад до Конклаву й апартаментів наставниці. У ящику для кореспонденції чекав адресований їй конверт. Насупившись, Шаллан зламала сургуч і зазирнула всередину.

«Панночко, — прочитала вона, — вашого листа ми отримали. Незабаром “Усолода вітру” знову кине якір у порту Харбранта. Звичайно, ми прихопимо вас із собою та доправимо назад до маєтку. Буду радий вітати в себе на борту таку пасажирку. Ми безмежно віддані Дому Давар. І в боргу перед вашою родиною.

От тільки швиденько змотаємося на материк й одразу поспішимо у Харбрант. Очікуйте на наше прибуття за тиждень.

Капітан Тозбек».

А приписка, зроблена рукою його дружини, вносила ще більше ясності: «Ми з радістю надамо Вашій Світлості безоплатний проїзд, якщо ви погодитесь допомогти нам дорогою в якості секретарки. Дуже треба навести лад у ґросбухах».

Шаллан довго вдивлялася в це послання. Вона хотіла дізнатися, де Тозбек перебував і коли планував повернутися, але той, очевидно, сприйняв її листа як прохання прибути й забрати її.

Вказаний строк видавався прийнятним: її від’їзд намічався через три тижні після крадіжки Душезаклинача, як і було обіцяно Нану Балату. Якщо Джасна й доти не відреагує на підміну фабріала, Шаллан нічого не залишатиметься, як сприйняти це за відсутність підозр на її адресу.

Усього тиждень. Вона відпливе на тому кораблі. Від усвідомлення цього щось обірвалося в неї всередині, однак іншого виходу не було. Дівчина опустила руку із запискою і, вийшовши з фойє для постояльців, звивистими коридорами попростувала до Завіси.

Незабаром вона вже стояла перед нішею Джасни. Принцеса сиділа за столом, і її перо шкряботіло по сторінках блокнота. Наставниця звела на неї очі.

— Я, здається, сказала тобі, що сьогодні ти можеш займатися, чим заманеться.

— Сказали, — погодилася підопічна. — Але я зрозуміла, що нічого так не хочу, як навчатися.

Джасна лукаво, з розумінням усміхнулася. Ледь не самовдоволено. Якби вона тільки знала!

— Що ж, я не збираюся сварити тебе за це, — мовила принцеса, знову беручись за дослідження.

Шаллан сіла й запропонувала наставниці хліба з варенням, але та похитала головою, продовжуючи працювати. А підопічна відкраяла собі ще скибочку й намазала джемом. Тоді розгорнула книгу та вдоволено зітхнула.

За тиждень їй доведеться поїхати. Однак доти вона дозволить собі ще трішки поприкидатися.

43

Горопаха

«Жили вони в глушині, повсякчас очікуючи на Руйнацію — а інколи й на нерозумну дитину, котру не страхала темрява ночі». — Так, це всього лише казочка для дітей, однак наведений уривок із «Пригаданих тіней», здається, натякає на шукану мною істину. Див. с. 82, четверте оповідання.

Каладін прокинувся зі знайомим почуттям жаху.

Значну частину ночі він пролежав без сну на жорсткій підлозі, вдивляючись у темряву й розмірковуючи. Навіщо старатися? Чому не наплювати на все? Для таких, як вони, надії не існує.

Він почувався мандрівником, який відчайдушно шукає шлях до міста, щоб уберегтись від диких звірів. Однак місто стоїть на вершині крутої гори, і з якої сторони він би туди не добирався, цей підйом завжди закінчувався однаково — неможливістю. Сотня різних стежок, а результат — незмінний.

Те, що він пережив покарання, не врятує його людей. І якщо натренувати їх бігти швидше, це теж нічим не допоможе. Вони були наживкою. А ефективність наживки ніяк не впливає на її призначення чи долю.

Каладін примусив себе підвестися, почуваючись зношеним — немов млинарське жорно, яким задовго користувалися. Він і досі не розумів, як вижив. «Це ти вберіг мене, Всемогутній? Спас, щоб я міг помилуватися, як вони вмиратимуть?»

Йому взагалі-то належало спалити молитви Господу, котрий чекає на своїх Вісників, щоб відвоювати Ідилічні покої. Каладін ніколи не розумів такої практики. Всемогутній мав бути всевидющий і всевідаючий. То навіщо ж йому молитва, перш ніж чимось зарадити? І, передусім, для чого йому люди, які битимуться за нього?

Він вийшов з казарми на світло. І завмер.

Команда вишикувалась і чекала. Обідрана ватага мостонавідників, одягнених у коричневі шкіряні жилети й короткі штани до колін. У брудних сорочках із засуканими по лікті рукавами й шнурівкою спереду. Замурзані тіла, кучми сплутаного волосся. Хоча тепер, завдяки отриманому Скелею подарунку, в усіх були старанно підстрижені бороди й ретельно поголені обличчя. Усе решта було заяложене. Але обличчя — акуратні.

Каладін задумливо провів рукою по щоках, обмацавши власну неохайну бороду. Здавалося, мостонавідники на щось чекали.

— У чому річ? — поцікавився він.

Ті ніяково переминалися, позиркуючи в бік складського двору. Звичайно ж, вони чекали на командира, щоб вирушити на тренування. Але вправлятися не було сенсу. Він уже відкрив було рота це пояснити, та раптом завагався, помітивши, як щось наближається. Четвірка слуг несла паланкін, біля якого крокував