Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори - Джон Рональд Руел Толкін

— Ну ж бо! — підганяв Більбо. — Я чекаю!

Говорити він намагався хоробро і бадьоро, хоч зовсім не був певен, як закінчиться гра: вгадає Гам-гам чи не вгадає.

— Все — твій час кінчився! — сказав.

— Мотузок або нічого! — вереснув Гам-гам, і це було не зовсім чесно: вгадувати двічі за один раз.

— І те, й друге неправильно! — з великим полегшенням вигукнув Більбо і, миттю скочивши на рівні ноги, хутенько притулився спиною до найближчої стіни й наставив свого маленького меча. Хоч і знав, що гра в загадки священна і дуже давня і що навіть найлихіші створіння стережуться порушувати її правила, а все ж ніяк не був певен, чи супротивник, ця слизька істота, дотримає слова в скруті.

Гам-гамові стане будь-якої причіпки, щоб відмовитися виконати свою обіцянку.

Зрештою, те останнє запитання не було справжньою загадкою…

Але, хай там що, Гам-гам не напав на гобіта зразу. Він бачив меча в руці малючка й сидів тихо, тільки тремтів і щось шепотів сам до себе.

— То що? — не втерпів Більбо. — Де твоя обіцянка? Мені треба йти. А ти повинен показати мені дорогу.

— Так ми домовлялися, мій дорогессенький? Що, покажемо клятому нікчемному Злоткінсові дорогу звідси, сс, сс? Але що ж там у нього в кишеньках, га? І не мотузок, і не ніщо. Що там у нього, гам-гам?

— Не треба тобі того знати, — відказав Більбо. — А обіцянка є обіцянка.

— Ссердите воно й нетерпляче, мій дорогессенький, — просичав Гам-гам. — Доведеться, однак, йому почекати, еге ж, доведеться. Ми не можемо так просто бігти вгору по тунелях. Треба нам піти сспершу й взяти дещо помічне, еге ж, щоб нам підссобити.

— То поквапся! — мовив Більбо, з полегкістю відпускаючи Гам-гама. Йому здалося, що бридка потвора тільки придумала таку відмовку, щоб піти й не повернутися. Про що там говорив йому Гам-гам? Які помічні речі міг він зберігати в темному озері?

Але Злоткінс помилявся. Гам-гам таки збирався повернутись. Був він сердитий і голодний. Підле, лихе то було створіння, і воно виплекало лихий задум.

Неподалечку був його острівець, про який гобіт не знав нічого, і на тому острівці Гам-гам зберігав

у схованці всякий нікчемний дріб'язок — і одну справді гарну річ. Дуже гарну, пречудову! Там він зберігав перстень, золотий перстень, коштовний перстеник.

— Наш подаруночок на день народження! — шепотів він сам до себе, як часто робив у свої темні безконечні дні.— Ось що нам потрібне зараз, оссь що нам треба, сс!

Йому потрібен був перстень, бо той перстень мав чарівну силу: коли хто надягав його на палець, то ставав невидимим, і лише на осонні його можна було виявити, та й то завдяки тіні — легкій і хисткій тіні.

— Наш подаруночок на день народження! Його подарували нам на день народження, мій дорогессенький, — так він звик завжди собі говорити. Але хто знає, як дістався Гам-гамові цей “подаруночок” у ті прадавні часи, коли таких перснів чимало було на світі? Навряд чи й майстер, що викував і розкидав ті персні, міг це сказати. Спочатку Гам-гам носив його на пальці, поки це його стомило; потім у капшучку за пазухою, поки це йому набридло, а останнім часом ховав його в нірці на своєму скелястому острівці й часто ходив туди милуватися на свій скарб. Але час від часу він таки надягав перстеника: коли не міг більше бути без нього або коли був дуже, дуже голодний, а риба вже не йшла на душу. Тоді він повз темними ходами-переходами, пантруючи гоблінів, що відбилися від зграї. А то насмілювався завітати і в ті місця, де горіли смолоскипи й від світла йому різало в очах, — адже він був у безпеці. Так, у цілковитій безпеці. Ніхто не бачив його, не помічав, аж поки він не стисне пальцями гоблінові горло. Лише кілька годин тому він надягав перстеника і спіймав дурне пустотливе гоблінятко. Як воно пищало!

Від нього в Гам-гама лишилося ще дві-три кісточки погризти, але володареві підземного озера кортіло чогось ніжнішого.

Ось що надумав Гам-гам своїм підлим, нікчемним розумом, коли раптово шаснув геть від гобіта, почалапав до човна й розчинився в пітьмі. Тож Більбо подумав, що більше вже не почує й не побачить Гам-гама. І все ж він вирішив трохи почекати; треба ж було якось вибратися звідсіля, а як — він не знав.

Раптом до нього долинув зойк. Гобітові аж мороз подер поза спиною. Гам-гам на весь голос лаявся і лементував у темряві — як за звуком, то й не дуже далеко.

Він рачкував туди-сюди по своєму острівцю, шукаючи й не знаходячи свій “подаруночок”.

— Де ж це він? Де ж він подівся? — голосив Гам-гам. — Загубився, мій дорогессенький, загубився, загубився! Бий нас і крий нас! Загубився, мій дорогессенький!

— Що там сталося? — гукнув Більбо. — Що ти там загубив? Пливи сюди!

— Ні, не зараз, дорогессенький! — відповів Гам-гам. — Нам треба знайти його — він загубився, гам-гам!

— Але ж ти не відгадав моєї останньої загадки і ти дав обіцянку, — нагадав Більбо.

— Не відгадав! — повторив Гам-гам. І тоді з мороку долинуло люте сичання. — Що ж воно там у нього в тих кишеньках? Хай воно нам скаже. Воно повинне спершу сказати!

Те сичання ставало дедалі голосніше й різкіше, і коли Більбо вглядівся в пітьму, то дуже стривожився, помітивши дві маленькі світляні пляминки, що втупилися в нього. Підозра росла в Гам-гамовій голові, й тепер його світляні очі вже палали блідим полум'ям.

— Ні, ти скажи, що загубив! — наполягав Більбо.

Але полум'я в Гам-гамових очах аж позеленіло — й воно швидко наближалося!

Гам-гам знову був у човні й щосили веслував лапами назад, до темного берега.

Через ту згубу та підозру в його душі лютувала така буря, що вже йому не страшний був ніякий меч.

Більбо не міг знати, що так розлютило нещасну потвору, але він бачив, що все пропало: Гам-гам заповзявся будь-що його вбити. Він ледве встиг повернутися і наосліп побіг темним тунелем угору, від води. Біг, тримаючись ближче до стіни й мацаючи її лівою рукою.

— Що ж там у нього в кишеньках? — чулося позаду різке сичання. Ось Гам-гам плюснувся у воду з човна…

“Що ж воно там у мене, хотів би я знати? — прошепотів Більбо сам до себе, сопучи й спотикаючись по нерівній підлозі. Він поклав ліву руку в кишеню. Перстень, такий холодний на дотик, ніби сам собою надягнувся на вказівний палець.

Сичання голоснішало, наближалося. Більбо