Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори - Джон Рональд Руел Толкін

Її не видно, ані чути,

Ні понюхать, ні торкнути.

Є там, де зорі, є під горою,

Порожні нори повнить собою.

Вона — найперша, вона й остання,

Вбиває радість і сподівання.

Гам-гамові на лихо, Більбо чув цю загадку раніше, і розгадка не забарилася.

— Темрява! — випалив він, навіть не почухавши потилиці й не наморщивши лоба.

Скриня без віка, ключа й завіс,

Та скарб золотий у тій скрині зріс,—

мерщій загадав він, щоб виграти час, поки придумається по-справжньому тяжка загадка. Ця йому здавалася надто неміцним горішком, хоч сказав він її трохи іншими словами. Але Гам-гам цього горішка ніяк не міг розкусити. Він і сичав до себе, й шепотів, і мурмотів, та все не давав відповіді. За хвилинку Більбо почав нетерпеливитися.

— Ну, то що ж це? — спитав він. — Відгадка — це тобі не чайник, що закипів, щоб отак сичати й шипіти, як ти робиш.

— Дайте нам подумати; хай воно дасть нам подумати, мій дорогессенький — сс — сс…

— Ну, — нагадав Більбо, давши Гам-гамові досить часу подумати, — як там із твоєю відгадкою?

Та раптом Гам-гам пригадав, як він у давнину дер пташині гнізда, а потім під крутим берегом річки вчив свою бабусю… вчив свою бабусю висмоктувати…

— Яєчка! — вигукнув він. — Це про яєчка-сс! І зараз же загадав:

Що не дише, а живуще,

Як смерть, холоднюще;

П'є, але не хоче пить,

Все в броні, що не дзвенить?

Він теж подумав, що загадав страшенно легку загадку, бо відгадка була завжди в нього на думці. Але загадка про яйце так його збила з пантелику, що він просто в цю мить не придумав нічого кращого. Та все одно для сердеги Більбо це був міцний горішок, адже гобіт завжди намагався бути чимдалі від води. Думаю, що ви, друзі, знаєте розгадку чи відгадаєте, навіть оком не змигнувши, — ви ж сидите собі зручно вдома і вам не заважає думати загроза, що вас можуть з'їсти. А Більбо міркував-міркував, двічі або й тричі прокашлювався, але відгадки не сказав.

Десь через хвилинку Гам-гам почав задоволено сичати сам до себе:

— А воно ж гарненьке, мій дорогесссенький? І, мабуть, ссоковите? І хрумке, і хрустке, — пальчики оближеш?

Вже він світив своїми очиськами на гобіта, не відводячи погляду.

— Півхвилинки! — попросив Більбо, здригаючись. — Я щойно дав тобі чимало часу подумати.

— Хай воно посспішить, посспішить! — сказав Гам-гам, починаючи вилазити з човна на берег, щоб схопити Більбо. Та коли він занурив у воду свою перетинчасту лапу, звідти вискочила налякана рибина і впала гобітові на пальці ніг.

— Ой! — скрикнув він. — Яка ж вона холодна й слизька!..

І здогадався:

— Риба! Риба! Це риба!

Гам-гам був страшенно розчарований; та Більбо мерщій загадав наступну загадку, і Гам-гамові довелося знову залізти у свій човен, щоб подумати.

— Безніжка лежала на одноніжці, двоніжка сиділа на триніжці, чотириніжці дали недоїдки.

Невчасна була ця загадка, але гобіт надто спішив. Якби він загадав цю загадку іншого разу, Гам-гам посушив би собі голову над нею. Але після загадки про рибу “безніжку” нетяжко було розгадати, а решту — зовсім просто. “Риба на столику, людина сидить за столиком на триногому стільці, котові дали кісточки”— ось, звісно, відгадка, і Гам-гам не забарився її сказати. І вирішив він, що настав час загадати щось тяжке й страшне. Ось що він проказав:

Зжирає він усе на світі:

Птахів, тварин, дерева, квіти;

Гризе залізо, кришить крицю,

І камінь змеле на мучицю,

Царя вб'є, царгород звоює,

Високі гори поруйнує.

Бідолаха Більбо сидів у пітьмі й пригадував усі, які чув у казках, страшні імена велетнів та перевертнів, але жоден з них не робив стільки лиха зразу. Щось йому підказувало, що відгадку зовсім не там слід шукати, що він мав би її знати, але не міг додуматися. Його почав уже трусити переляк, а від переляку думається не краще — гірше. Гам-гам знову почав вилазити з човна. Він привеслував до берега; гобіт бачив, як насуваються на нього Гам-гамові очі. Язик йому наче застряг у роті. Хотів закричати: “Дай мені час! Дай час!” Але він тільки й писнув:

— Час! Час!

Гобітові цього разу просто поталанило та й годі. Він урятувався, бо це ж, звісно, й була відгадка.

Знову Гам-гама спіткало розчарування. Робився він уже сердитий, та й гра стомлювала. Від тяжкого мізкування він і справді дуже зголоднів. Тепер він уже не вернувся в човен, а всівся в пітьмі біля гобіта. Більбо від того страшенно знервувався, думки його десь розлетілися.

— Нехай воно ще загадає нам загадку, мій дорогессенький — сс, сс. Вссього одну, ще одненьку загадку, сс, сс, — сказав Гам-гам.

Але як було гобітові придумати щось, коли поруч сиділа бридка, слизька, холодна потвора й штовхала його лапою? Він і чухав собі потилицю, і щипав себе, та нічого не спадало на думку.

— Сспитай насс! Сспитай насс! — підганяв Гам-гам.

Більбо вщипнув себе за носа, ляснув себе по лобі, стис правою рукою меча, потім лівою попорпався в кишені. Там він знайшов лише перстеника, якого підібрав у тунелі, а тоді й забув про нього.

— Що ж воно таке у мене в кишені? — промовив він уголос. Промовив сам до себе, але Гам-гам подумав, що Більбо загадав йому таку загадку, й страшенно розсердився.

— Це нечесно! Нечессно! — просичав він. — Це нечессно, мій дорогессенький: питати насс, що там у нього в капоссних кишеньках!

Зрозумівши, що сталось, і не придумавши кращої загадки, гобіт вирішив наполягти на своєму — зробити загадку з простого запитання.

— Що у мене в кишені? — повторив він голосніше.

— С-с-с-с-с, — просичав Гам-гам. — Тоді ми будемо відгадувати з трьох разів, мій дорогессенький, з трьох разів.

— Дуже добре! Відгадуй! — сказав Більбо.

— Ручиці! — мовив Гам-гам.

— Неправда! — заявив Більбо, що, на щастя, забрав руку з кишені.— Вгадуй знову!

— С-с-с-с-с, — просичав украй спантеличений Гам-гам. Подумки він перебрав усе, що сам носив у своїх кишенях: риб'ячі кістки, зуби гоблінів, мушлі, шматочок кажанячого крила, камінець, яким гострив собі ікла, та інші відворотні речі.

Спробував уявити, що інші носять у своїх кишенях.

— Ніж! — сказав нарешті.

— Неправильно! — відповів Більбо — свого ножика він загубив не так давно. — Остання спроба!

Гам-гам був тепер у куди гіршій скруті, ніж коли Більбо загадав йому загадку про яйце. Він сичав, бурмотів, розгойдувався вперед-назад, ляпотів лапами по підлозі, корчився і вигинався, але не хотів витратити намарне свою останню