Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє! - Олена Гриб

Легені одразу наповнилися теплим вологим повітрям, у ніс ударив аромат якихось квітів.

– Пані… Е-е-е…

Невисокий чоловік у білій сорочці, закоротких штанях та старих сандалях допоміг мені вибратися на вкритий піском майданчик.

– Тая, – відрекомендувалась я, ледве стримуючись, щоб не закашлятися. – Управителька.

І знову безкінечні бланки, формуляри, підписи… Отримуючи важкий мішечок із монетами (на жаль, срібло та мідь), довелося навіть поставити відбиток великого пальця.

На той час, як я розібралася з папірцями, практиканти встигли і пройти крізь портал, і очухатися до прийнятного стану, і навіть забрати свій багаж.

Вони чекали в тіні присадкуватого дерева з вузьким листям і гладкою сірою корою. Дружно косилися на Мелу, яка не дозволила влаштувати повноцінний відпочинок з їжею, і, схоже, щиро ненавиділи мене – за неквапливість.

– Повіз готовий. – Чоловік, що допомагав мені не заплутатися в нагромадженні аркушів, виручив знову. – Якщо ви поїдете зараз, є шанс устигнути до спеки.

«Встигнути куди?» – я мріяла відійти вбік і переглянути маршрут.

Польова база Академії… Прикро, якщо «польовою» вона виявиться в прямому значенні слова. Сподіваюся, магів-практикантів не посилають на картоплю-буряки-капусту. Нехай я розуміла, що це абсурд, хотілося почути щось конкретне і не мучити себе роздумами.

– Тає, все? – Мела відтіснила люб'язного пана і потягла мене до всіх. – Потім розберешся з розкладом. Де наш транспорт?

Це вона у мене питала? Стало смішно. Через те, що тут я гордо звуся «управителькою», нічого не змінилось. Я – Тая. Та сама лінива Тая, що нічого не розуміє в державній службі. Звичайно, згодом розберуся у всьому, але зараз підопічні орієнтувалися в ситуації краще за мене.

Наприклад, Медор вказав на напівприхований заростями пониклих кущів навіс, під яким перетоптувався кінь, і припустив, що це чекають нас. Ласка прикликала одного з тихих, засмаглих до чорноти робітників, які снували поблизу без видимих ​​причин, і наказала віднести сумки до транспорту. Заєць порадив місцеву недорогу крамничку, де я обзавелася багажем.

Також ми запаслися продуктами та незрозумілими медичними препаратами. На купівлі останніх наполягла Мела, хоча який сенс витрачатися на ліки, маючи пристойний запас срібного пилу, навряд чи хтось розумів.

Злегка втішало, що Сокіл і Лілея були такі ж розгублені, як і я.

Далі з'ясувалося, що десять величезних сумок (досвідчені практиканти прихопили подвійний багаж) і вісім людей на возі не помістяться. Ні, я не обмовилася: те, що здалеку було як екіпаж без верху, виявилося звичайним селянським возом – низьким і, ніде правди діти, брудним.

– Хто хоче розім'яти ноги? – запитала в простір Мела.

Незважаючи на поганий транспорт, охочих тупотіти пішки не знайшлося.

– Трьох-чотирьох візьму, – прогугнявив візник.

Заєць відразу опинився на возі і, судячи з його рішучого вигляду, злазити без бою не збирався.

– Хай Хрюк їде, – несподівано запропонувала Ласка. – З його артритом далеко не зайдеш.

Я зиркнула на тапки Медора, перевела погляд на високі підбори Ілони. Ух ти, а незручне взуття красуня зняла і тепер блищала босими п'ятами. Схоже, вона ще божевільніша, ніж мені уявлялося спочатку.

Ласка приєдналася до лисого і Зайця. Сяк-так до них втиснули й Лілею – незадоволену, проте сперечатися вона не наважилася.

Кінь фиркнув, налякавши практикантів. Лілея, що була до нього ближче за інших, похитнулася, схопилась за візника.

– Міські, – добродушно пробасив той, допомагаючи дівчині повернути рівновагу. – Звикайте.

Віз рушив. Пасажири дружно охнули і вчепилися хто в бортики, хто в речі, хто в сусіда.

– Подивимось на мапу. – Мела провела їх задумливим поглядом.

Вона не розлучалася зі своєю ношею, тому Сокіл зиркав на неї з явним бажанням запропонувати допомогу.

Але не пропонував.

Чаклунка поставила сумку додолу, понишпорила в кишені. Витягла досить пошарпаний аркуш і прикрила долонями від сонця.

– За годину-дві дійдемо, – промовила з ентузіазмом, якого в її очах точно не було. – Тає, перший тиждень у нас де?

Настав час ритися в незрозумілих папірцях, вишукуючи план.

– Село Трясогузки. Ти ж сама…

«…дала мені розклад і напевно знаєш його напам'ять», – просилося на язик.

Проте я промовчала. І то правда, хай підопічні вірять, що від мене є користь. Доберемося до місця призначення – перечитаю геть усе і стану реально корисною. Принаймні на той момент я збиралася сприйняти роботу всерйоз.

– Чудово, години за півтори впораємося. – Мела тицьнула мапу Соколу. – Брене, ви ж добре орієнтуєтеся на місцевості? Прокладатимете маршрут.

Слово честі, часом чаклунка вражала своєю наївністю. Мені пропонувалося повірити, що вона хвилин п'ять невідривно витріщалася на план місцевості і не запам'ятала дорогу? Звіснт, залучити власника срібної пластинки до спільної справи можна і треба, проте навіщо фальшивити так помітно?