Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє! - Олена Гриб

– Ніхто ні про що не забув? – Чаклунка підвищила голос. – Гаразд, повірю на слово. Прошу. – Вказала на ворота, біля яких службовці спішно розміщували невелику будку, схожу на ту, що стояла на полігоні. – Двері зачиняємо, клямку опускаємо, чаклувати не намагаємося, навіть якщо дуже хочеться. Тає, йди туди.

Я? Чому одразу я? Мені не хотілося бути серед першопрохідців, та й портали спричиняли зрозумілі побоювання.

– Вона? Чому вона? – вторив моїм думкам Еньєр. – Перший перехід – найстабільніший. Кинемо жереб!

– Кидайте, – легко погодилася Мела.

Сокіл від участі у суперечці за комфортну «поїздку» відмовився – сказав, його хитавиця не турбує. Запропонував справді пустити першою мене, оскільки інші до порталів звикли. Чи варто згадувати, що цю ідею висміяли, і навіть тиха Лілея посміхнулась якось не дуже доброзичливо?

Коротку смужку паперу витягнув Заєць. Зрадів, поквапився до кабінки…

– Куди? – зупинила його Мела. – Спочатку Тая.

– А жереб? – розгубився він.

– Вам пощастило, вітаю. Але я не казала, що це щось змінить. У нас не демократія. Ви маєте право висловити думку, я маю право залишитися зі своєю. Тає, чого ти чекаєш?

Повторювати не довелось – я зрозуміла натяк. Ретельно прикрила двері, опустила клямку…

– Наступна – Лілея, за нею Брен, – долинуло зовні. – Еньєре, ви третій.

– Аж третій? – вигукнув Заєць. – Чому?!

– Налякати мене хочеш, зубрилко? – плюнула отрутою Ласка. – Я цього так не лишу!

Я ніби на власні очі уявила скупу міміку чаклунки. Не сумніваюся, вимагалося щось неймовірне, щоб спонукати її на участь у цьому безумстві! Сподіваюся, воно того варте.

– Ваш рівень чутливості до магічних коливань, Ілоно, – тверда вісімка. Для порівняння: у Таї – менше одиниці, у мене – трійка. Я буду останньою, але чомусь не скаржуся.

– Тобі за це гроші платять!

– Помиляєтеся, – рівний тон Мели не міг мене обдурити – вона ледве стримувалася. – Мені платять за те, щоб наприкінці літа я розписалась у вашому допуску до іспиту. Зараз я не маю причин цього робити. Як думаєте, у майбутньому щось зміниться?

Підлога ніби смикнулась, і розмова затихла сама собою. Я невпевнено озирнулася, прислухаючись до самопочуття. Не скажу, що переміщення минуло непомітно, проте воно більше нагадувало шлях із Вільшані до Рена, ніж із комірчини в будинку Мели на полігон Академії.

Двері відчинилися.